— Але жь ты нудный, Томъ! — сказавъ майстеръ по ко̂лькохъ хвиляхъ. — И о чо̂мъ о̂нъ думає, Фажинъ?
— Якъ я можу знати? — о̂дповѣвъ жидъ. — Може думає о стратахъ на селѣ, зъ-во̂дки недавно прийшовъ. Ха-ха-ха! Чи такъ?
— Не вдалось єму, — говоривъ майстеръ дальше. — Якъ ты мѣркуєшь, Чарль?
— Я мѣркую, що залюбивъ ся въ Бетсі. Глянь, якъ почервонѣвъ! Ажь то смѣшно — Томмі залюбленый! Смѣхъ людямъ сказати.
— Дай єму споко̂й, — сказавъ жидъ и моргнувъ на Докінса, а Бетса трутивъ зъ невдоволеня мѣшкомъ до роздуваня огню. — Бетсі — гарна дѣвчина! Лише ты, Томъ, єи не покидай, а знай приєднати собѣ!
— То ту нѣкого не обходить! — сказавъ гнѣвно Чітлінґъ до Фажина.
— Дай споко̂й! — о̂дповѣвъ жидъ. — Най собѣ Чарль балакає та смѣє ся; така єго натура! А Бетсі чемна дѣвчина. Ты, Томъ, роби такъ, якъ она тобѣ каже, а зробишь щастье.
— Робивъ я, якъ казали, — говоривъ Томъ — слухавъ єи рады и — до квача до̂ставъ ся. Вы зъ того всего мали ребухемъ[1], — правда, Фажинъ? — а я — шѣсть недѣль… Що вы на те? Прийде часъ, скорше чи по̂знѣйше, въ зимѣ мабуть буде найлѣпше, коли чоловѣкови о̂дхоче ся такъ часто выходити. Якъ мѣркуєте, Фажинъ?
— Певно, мо̂й любый, — о̂дповѣвъ жидъ.
— Але тобѣ мабуть всьо одно буде, до̂статись знову до квача, — сказавъ майстеръ и моргнувъ на Фажи-- ↑ Пожитокъ.
