страху, що самъ выхопивъ ся зо̂ своими тайными злодѣйскими намѣрами. Помовчавши хвилинку о̂дваживъ ся глянути на Нансі и — якъ здавало ся — успокоивъ ся трохи, побачивши єи въ тако̂мъ само̂мъ байдужо̂мъ положеню, якъ перше.
— Дитинко моя, Нансі, — о̂до̂звавъ ся о̂нъ своимъ звычайнымъ захриплымъ голосомъ — чи ты чула, що я казавъ?
— Не мучте мене теперь, Фажинъ, — о̂дповѣла она, по̂дводячи свою сонну и втомлену голову. — Єсли теперь Білеви не вдалось, то вдасть ся иншимъ разомъ. Неодно добре дѣло зробивъ о̂нъ вамъ и зробить ще, якъ буде мо̂гъ, а якъ не буде мо̂гъ, то — не буде мо̂гъ. А теперь бо̂льше о то̂мъ не говорѣть!
— Але — Оліверъ, дитинко? — спытавъ жидъ, затираючи нетерпеливо руки.
— Єго стрѣла така доля, якъ и иншихъ, — перебила єго скоро Нансі — и кажу вамъ ще разъ: я думаю, що о̂нъ померъ, и вже нѣ собѣ нѣ вамъ не пошкодить, хиба що зъ Білемъ вже склалась яка лиха пригода? А єсли Тобі выйшовъ цѣлый, то нѣчо єму не буде, бо о̂нъ и за двохъ Тобівъ стане.
— Ну, а се, дитинко, що я казавъ? — спытавъ жидъ, въ двоє такъ остро взявши єи на око.
— Хиба повторѣть менѣ всьо, єсли хочете, щобы я на се що порадила, — о̂дповѣла Нансі — але вже радше менѣ завтра роскажете. Вы мене на хвильку розрухали, але я вже знову змучена и непроворна, якъ перше.
Жидъ задававъ ѣй ще ко̂лька пытань въ то̂й само̂й цѣли, щобы розслѣдити, чи зважала она и зрозумѣла слова, яки̂ зъ пересердя выхопились єму необачно зъ устъ. Але она о̂дповѣдала и дивилась смѣло въ єго