все выйде на верхъ та й не дає чоловѣкови спокою. Єсли єго застрѣлили, то я тому не виненъ, чуєте, Фажинъ? Що се, чи дѣтько схопивъ ся въ то̂й норѣ, що се?
— Що такого? — крикнувъ жидъ и обнявъ Монка обома руками, коли той незмѣрно наляканый по̂дскочивъ въ гору. — Що? — де?
— Та ось! — о̂дповѣвъ дрожачій Монкъ, показуючи на стѣну. — Тѣнь — видно тѣнь дѣвчины въ плащи и въ капелюсѣ, пересунулась якъ пара по по̂длозѣ.
Жвдъ пустивъ єго и оба выскочили зъ комнаты. На протягу палахкотѣло свѣтло, поставлене тамъ, де перше, и освѣчувало пусти̂ сходы и ихъ блѣди̂ лиця. Они наставили уха и слухали дуже уважно, але въ цѣло̂мъ домѣ було тихо, якъ въ усѣ.
— Нема нѣчо, то вамъ привидѣлось, — сказавъ жидъ, по̂дносячи свѣтло и звертаючись до Монка.
— Присягну, що я видѣвъ, — говоривъ Монкъ и все ще сильно дрожавъ. — Вклонило ся, знаєте, якъ я глянувъ, и щезло, якъ лишь о то̂мъ зачавъ я вамъ говорити.
Жидъ глянувъ на него зго̂рдно, казавъ ити за собою, єсли хоче, и по̂шовъ самъ въ гору по сходахъ. Перешукали всѣ комнаты, зо̂йшли на до̂лъ, до сѣней, до пивницѣ, заглянули въ кождый кутокъ, але не найшли нѣкого. Въ цѣло̂мъ домѣ було пусто и тихо, якъ въ могилѣ.
— Якъ же вамъ здає ся, мо̂й приятелю? — спытавъ жидъ, коли станули въ сѣняхъ. — Въ домѣ нема живои душѣ, хиба мы, Тобі Крекітъ и хлопцѣ, а ти̂ добре позамыкани̂. Дивѣть ся!
О̂нъ вынявъ два ключѣ зъ кишенѣ и сказавъ, що, якъ перше сходили на до̂лъ, то замкнувъ Тобі, Докінса и Чарля, щобы не перешкодили нѣякъ розмовѣ. Монкъ