— Чей ты не слаба, Роже? — спытала скоро панѣ Мелі.
— Нѣ, нѣ, — о̂дповѣла молода панѣ и задрожала такъ, якъ бы ѣй наразъ перейшовъ морозъ по-за плечѣ, — менѣ буде заразъ лѣпше. Замкни о̂кна, Оліверъ!
Оліверъ замкнувъ скоро о̂кна, а она силувалась бути веселою и грала якусь веселу мельодію. Але руки опали ѣй безсильно на подолокъ, она встала, впала на софу, закрыла лице и дала слезамъ волю, бо не могла вже ихъ перемогти.
— Дитинко, любко, — говорила панѣ Мелі, притискаючи єи до грудей, — ты ще нѣколи така не була.
— Я лишь дуже нерадо васъ занепокоюю, — о̂дповѣла Рожа, — але нѣякъ не можу здержатись о̂дъ плачу. Менѣ здаєсь, тѣточко, що я слаба.
И справдѣ була она слаба, бо якъ принесли свѣтло, то всѣ замѣтили, що небавомъ по поворотѣ румяне єи лице поблѣдло, якъ марморъ. Красы оно не втратило, а таки видно було въ єго чертахъ змѣну, якійсь неспоко̂й, якусь втому, чого нѣколи у неи не було видко. По хвили зарумянилось зновъ єи лице, єи сини̂ очи стали палки̂ и таємничи̂, и все зновъ скоро щезло, якъ маленька хмаринка, а лице знову поблѣдло.
Оліверъ, що добре дививъ ся на стару даму, замѣтивъ великій неспоко̂й у неи и самъ такожь дуже занепокоивъ ся. А що она на око силувалась выглядати такъ, якъ бы собѣ се маловажила, то и о̂нъ такъ робивъ, а се — якъ здавалось — мало добрый вплывъ на Рожу. Бо якъ на просьбу тѣтки поклалась до ло̂жка, то зновъ лѣпше выглядала, запевняла, що ѣй вже лѣпше, и була певна, що на другій день рано стане здорова и весела, якъ звычайно.
— Чей панѣ Рожа не дуже слаба? — спытавъ