мавъ мягке серце, — прикро — така молода — такъ всѣ єи любили — але мала надѣя…
На другій день рано засвѣтило сонце ясно — такъ ясно и весело, якъ бы не бачило жадного терпѣня, жаднои журбы; и коли цвѣты розцвитались въ єго промѣню, коли кругомъ кипѣло житье и здоровлье, а звуки радо̂стни̂ розлягались въ воздусѣ, то въ комнатѣ молода и красна дѣвчина стояла вже надъ гробомъ. Оліверъ выбѣгъ на тихе подво̂рье, сѣвъ на малу зелену купину и въ само̂тно̂й тишинѣ плакавъ за нею.
Чудовый бувъ лѣтный день, освѣченый сонцемъ краєвидъ веселый и блыскучій, птички спѣвали и скакали весело по галузяхъ або й злѣтали безжурно въ воздухъ, все очевидно взывало до радости и забавы а Оліверови, коли отворивъ заплакани̂ очи, прийшло несвѣдомо на думку, що теперь нѣякъ не пора вмирати и Рожа не може померти, коли такъ богато меншихъ сотворѣнь радуєсь житьемъ. Могилы радше годять ся для холоднои, непривѣтнои зимы, а не для ясного, запашного, радо̂стного лѣта. Майже здавало ся єму, що домовины для старыхъ и пережитыхъ, а не можуть вкрывати страшною ночею молодыхъ и красныхъ людей.
Звукъ церковного звона перервавъ дуже рѣзко єго дитинни̂ думки. Звонили на похоронну молитву. Сельскій похоронъ перейшовъ браму церкви. Ти̂, що несли домовину, прибрались въ бѣли̂ шарфы. Се ховали якогось молодця. Всѣ стояли зъ о̂дкрытыми головами коло гробу, а мѣжь ними клячала и плакала мати. Але сонце свѣтило ясно, птички щебетали и скакали по галузяхъ дальше.
Оліверъ вернувъ до дому, роздумуючи о преро̂зныхъ тыхъ добродѣйствахъ, якихъ зазнавъ о̂дъ молодои панѣ, и бажаючи собѣ, щобы прийшовъ ще часъ, коли