— Оліверъ, що дѣєсь зъ панею Рожею, що дѣєсь, Оліверъ? — спытавъ панъ Джайльсъ.
— Скажи правду коротко: лѣпше чи го̂рше? — обо̂звавъ ся молодый паничь, о̂до̂пхавъ Джайльса, а самъ высунувъ ся зъ воза.
— Лѣпше, много лѣпше! — о̂дповѣвъ Оліверъ скоро зъ радостію.
— Дякувати Богу! — сказавъ паничь. — А певно?
— Можете бути певни̂, пане, о̂дповѣвъ Оліверъ; — передъ ко̂лькома годинами полѣпшилось, а панъ Льосбернъ сказавъ, що всяка небеспечно̂сть вже минула.
Паничь не сказавъ вже анѣ слова, але выскочивъ зъ воза, взявъ Олівера на бо̂къ и спытавъ єго дрожачимъ голосомъ:
— Такъ певно лѣпше? Не мылишь ты ся, малый? Не дури мене, бо будишь въ менѣ надѣю, а надѣя мене зведе.
— Де-жь бы я васъ дуривъ, пане! — о̂дповѣвъ Оліверъ. — Менѣ можете справдѣ вѣрити. Се слова пана Льосберна, що она буде жити и насъ всѣхъ ще довги̂ лѣта радувати. Я чувъ самъ, якъ о̂нъ се казавъ.
Въ очахъ єго явились сльозы, коли пригадавъ собѣ ти̂ слова, що зробили єго такъ несказано щасливымъ, а паничь о̂двернувъ лице и ко̂лька хвиль мовчавъ. Оліверови здавалось, що о̂нъ хлипає и тому не мавъ о̂дваги дальше говорити; стоявъ и удававъ, що занимаєсь своими цвѣтами.
Тымчасомъ панъ Джайльсъ сидѣвъ на возѣ, оперши ло̂ктѣ на колѣна, и обтиравъ очи, а коли паничь заговоривъ до него, а о̂нъ отворивъ очи, то они були червони̂. Певно, що не удававъ плачу.
— Ѣдьте до дому моєи матери, Джайльсъ, — ска-