— То̂льки що на те скаже твоя мати?.. Якъ же ѣй поводить ся?
— Моя мати померла, — о̂дповѣвъ Оліверъ, розчервонѣвши зъ лютости, — и не важь ся менѣ про неи сказати нѣчого злого!
— А зъ чого-жь она померла? — пытавъ Ной дальше.
— Зъ горя и зъ муки серця. Такъ сказала менѣ одна наша стара бабуся, — о̂дповѣвъ Оліверъ, наче розмовляючи бо̂льше зъ самымъ собою, нѣжь о̂дповѣдаючи на пытанье Ноя. — Менѣ бачить ся, я разумѣю, що́ то значить на те умирати…
По єго лици сточила ся сльоза. Ной засвиставъ веселу арію и повѣвъ дальше:
— За кимъ ты плачешь? — за своєю матѣрью?
— Не смѣй говорити менѣ про неи бо̂льше нѣ слова, бо.. памятай собѣ! — скрикнувъ Оліверъ.
— Що? я маю памятати? я? Маю боятись такого безвстыдного дармоѣда? И про кого то не во̂льно сказати нѣ слова? Про твою матѣрь? О, она мусѣда бути го̂дна — ха, ха, ха!
Оліверъ закусивъ зъ болю зубы и мовчавъ. Тогдѣ Ной прибравъ тонъ зневажливого милосердія.
— Ну, ну, успоко̂й ся… того вже не переиначишь… О, я тебе дуже жалую, якъ усѣ. Однакъ то правда, я знаю, твоя мати була ледащо, цѣлкомъ пропаща людина, и отъ добре зробила, що померла, бо теперь було бы досыть зле зъ нею… ну, коли бъ єи були куды не вывезли або не повѣсили. Не правду-жь я кажу, годованче?
Оліверъ вже не выдержавъ. О̂нъ скочивъ, хвативъ Ноя за горло, стрясъ нимъ и, зо̂бравши всѣ свои силы, однымъ замахомъ кинувъ нимъ до землѣ. Здавалось, немовь о̂нъ нагле перемѣнивъ ся, ставъ зовсѣмъ инчою