свою роботу сповняти, якъ треба, — о̂дповѣвъ о̂нъ заклопотано и глянувъ на ко̂лька старыхъ жѣнокъ коло балін, котри лишь дивились одна на другу и дуже дивувались, чому надзорникъ дому ставъ такъ о̂дразу поко̂рнымъ.
— Они мабуть за богато говорили? — сказала панѣ Бумбль. — А тобѣ що до того?
— Ей моя дорога.
— Ще разъ пытаю ся тебе, що тобѣ до того?
— То правда, моя дорога, ты маєшь ту росказувати; але я думавъ, що тебе ту нема.
— Я тобѣ щось скажу, Бумбль: мы тебе ту непотребуємо, ты ту нѣчого не згубивъ и не пхай носа въ не свои рѣчи, що тебе не обходять. Выставляєшь себе лишь на смѣхъ, всѣ мають тебе за дурня и высмѣютъ, якъ лишь плечима до нихъ звернешь ся. Забирай ся! — хочешь, чи не хочешь?
Бумбль затремтѣвъ замѣтивши, якъ двѣ стари̂ прачки мало не скакали зъ радости и вагавъ ся якійсь часъ. А панѣ Бумбль, котро̂й вже терпцю не стало, хопила судину зъ мылинами, зближилась до него, повторила сво̂й прикавъ и загрозила, що якъ не послухає, то єго поважну особу обо̂ллье мылинами.
Що-жь мавъ о̂нъ дѣяти? Глянувъ сумно довкола, цофнувъ ся за дверѣ, а прачки розсмѣялись теперь на цѣле горло. Того вже було за богато. Въ ихъ очахъ бувъ о̂нъ пониженый, стративъ честь и повагу навѣть у убогихъ, зъ высоты слуги приходского зо̂йшовъ на мужа безъ найменшого значѣня межи жѣнкама. — И то все по двохъ мѣсяцяхъ! — думавъ Бумбль. — Ще передъ двома, передъ двома лише мѣсяцями бувъ своимъ паномъ и розказувавъ всѣмъ убогимъ, а теперь!
Того було за богато. О̂нъ выбивъ по лици хлопця,