сто̂льци. Фажинъ кивнувъ приязно Шарльотѣ головою, шепнувъ ѣй до уха, щобы не боялись, и говоривъ дальше:
— Я вамъ ще скажу ось що. Я маю приятеля, котрый ваши̂ сердечни̂ бажаня може сповнити и — якъ менѣ здаєсь — дасть вамъ насампередъ роботу таку, яка вамъ найлѣпше подобаєсь, а пото̂мъ вже навчитесь всего иншого.
— Вы говорите такъ, якъ бы те все була правда, замѣтивъ Ной.
— Єсли бы я не говоривъ правды, то якій бы хосенъ мавъ зъ того? — говоривъ жидъ, здвигаючи раменами. — Ходѣть, поговоримо о то̂мъ ко̂лька сло̂въ на иншо̂мъ мѣсци.
— Не треба, по що выходити та трудити ся, — сказавъ Ной, витягаючи помалу ноги зъ по̂дъ сто̂льця. — Она може тымчасомъ занести клунки до нашои комнаты. Шарльото, занеси клунки на гору.
Шарльота послухала поважного розказу и не отягаючись анѣ на хвилину, по̂дняла оба тлумаки и выйшла.
— Чи не добре держу я єи въ рукахъ? — спытавъ Ной такимъ тономъ, якъ сторожь, що освоивъ дикого звѣра.
— Знаменито, — о̂дповѣвъ Фажинъ, клепаючи єго по плечахъ. — Вы ґеній, мо̂й любый.
— Погано бы менѣ прийшло ся тутъ жити, якъ бы я не бувъ ґеніємъ, — сказавъ Ной. — Але не тратьте часу, бо она небавомъ верне.
— Дуже добре. Що скажете на те: єсли бы вамъ подобавъ ся мо̂й приятель, то що-жь бы вы могли лѣпшого зробити, якъ во̂йти зъ нимъ въ спо̂лку? — спытавъ Фажинъ.
— То залежить о̂дъ того, чи добре єму ремесло