Ця сторінка вичитана
— До Лондона йдешь? — спытавъ о̂нъ Олівера, якъ той уже наѣвъ ся.
— До Лондона.
— Маєшь кватиру?
— Нѣ.
— А грошѣ?
— Не маю.
Молодый паничь всунувъ руки въ кишенѣ и почавъ свистати.
— А вы проживаєте въ Лондонѣ? — спытавъ єго Оліверъ.
— Ну, розумѣє ся, въ Лондонѣ, коли я дома… А де жь ты будешь нинѣ ночувати? ще не знаєшь?
— Не знаю, — о̂дповѣвъ Оліверъ, — уже сѣмь ночей не спавъ я въ хатѣ.
— Не жури ся, якось то буде! Я йду до Лондона, а тамъ знаю одного старого, дуже поважаного пана, котрый возьме тебе на кватиру за дармо та ще и найде тобѣ гарну посаду, то єсть, якъ тебе заведе до него знакомый джентельменъ. Ну, а о̂нъ чей знає мене добре! — додавъ паничь зъ осмѣхомъ.
Несподѣвана обѣцянка посады стала для Олівера такъ принадною, що о̂нъ не вагавъ ся нѣ хвильки и згодивъ ся приняти єи. Почавъ новому товаришеви довѣряти и довѣдавъ ся, що о̂нъ зове ся Джекъ Докінсъ и єсть любимцемъ згаданого старого пана. Коли-бъ судити зъ выгляду Джека, то о̂нъ, хочь любимець, не богато мабуть хо̂сна приносивъ старому панови, але що говоривъ досыть розсѣяно и чванливо та признавъ ся, що знакоми̂ зовуть єго загально „майстромъ“, то Оліверъ осудивъ, що о̂нъ не на богато здавъ ся и добри̂ рады свого добродѣя пускавъ зъ вѣтромъ. Отже Оліверъ постановивъ собѣ старатись якъ найскорше зъєднати со-