о̂нъ хотѣвъ тымъ дати Нансі часъ, прийти до себе. О̂дтакъ обо̂звавъ ся до дѣвчины.
— Минувшои недѣлѣ вечеромъ васъ тутъ не було?
— Не могла прийти, силою мене задержали.
— Хто?
— Біль, той чоловѣкъ, про котрого я згадувала молодо̂й дамѣ!
— Чей нѣхто васъ не по̂дозрѣває о се, чого вы тутъ прийшли? — спытавъ старый панъ боязко.
— Нѣ, — о̂дповѣла дѣвчина хитаючи головою. — Але о̂нъ мене поти не пустить зъ дому, поки не довѣдаєсь, за чимъ выходжу, и я бы такожь до дамы не могла була прийти, якъ бы не дала єму на сонъ напитись.
— Чи тогды збудивъ ся о̂нъ передъ вашимъ поворотомъ?
— Нѣ; и анѣ о̂нъ, анѣ нѣхто мене тогдѣ не по̂дозрѣвавъ.
— Добре. Отже слухайте теперь, що я вамъ скажу. Ся молода панѣ розповѣла менѣ и ще ко̂лькомъ своимъ приятелямъ, що заслугують вповнѣ на довѣрьє, все, що вы ѣй донесли передъ двома тыжднями. Признаю ся, що я зъ початку сумнѣвавъ ся, чи можна вѣрити вашимъ словамъ; але теперь переконавъ ся, що можна.
— Можете менѣ вѣрити, — запевняла Нансі.
— Повтаряю, що вѣрю вамъ вже. А щобы вамъ дати доказъ, що вамъ вѣрю, то скажу о̂дразу, що мы хочемо налякати Монка и такъ о̂дъ него вырвати тайну. Але — але якъ бы мы єго не могли до̂стати въ свои руки, або якъ бы годѣ було до̂знатись о̂дъ него тайны, то вы мусите намъ жида дати въ руки.