— Чесне слово! — запевнивъ Оліверъ.
— Ну, ну, то добре! — сказавъ жидъ, приймаючи зновъ звычайный видъ лица. — Тажь я знаю, а то̂лько хотѣвъ тебе налякати. Ты бравый хлопець, Олівере!
Смѣючи ся, ставъ жидъ затирати руки и глянувъ неспоко̂йно на ящикъ.
— Ты видѣвъ ти̂ красни̂ рѣчи? — спытавъ о̂нъ по хвили мовчаня.
— Видѣвъ, пане!
— Ахъ! — скрикнувъ жидъ блѣднѣючи. — То, Олівере… моя власно̂сть, моя маленька власно̂сть, то все, що я зложивъ собѣ на стари̂ лѣта. Люде зовуть мене скупаремъ, але-жь я мушу жити…
Оліверъ подумавъ собѣ, що старый справдѣ мусить бути скупаремъ, бо инакше не мешкавъ бы такъ нужденно, маючи то̂лько скарбо̂въ. Мѣжь тымъ прийшло єму на гадку, що любовь отсего пана до Джека и до другихъ хлопцѣвъ безперечно мусить єго богато коштувати. Несмѣло спытавъ Оліверъ, чи можна єму вставати. Жидъ казавъ єму взяти собѣ зъ глечика воды та вмыти ся. А якъ лишь Оліверъ начерпавъ воды и оглянувъ ся, ящика вже не було.
Ледви вспѣвъ умыти ся, уво̂йшовъ до комнаты „майстеръ“ та ще оденъ хлопець зъ тыхъ, котрыхъ Оліверъ видѣвъ уже вчера зъ люльками. Джекъ представивъ Оліверови по формѣ свого товарища Чарля Бетса и всѣ четверо засѣли до снѣданя, котре принѣсъ Джекъ въ своѣмъ капелюсѣ.
— Сподѣваю ся, що вы добре попрацювали сегодня рано, — мовивъ жидъ до Джека, поглядаючи лукаво на Олівера.
— Славно попрацювали! — сказавъ Оліверъ.
— Якъ молотѣльники! — докинувъ Чарль Бетсъ.