вже померъ, а Монкъ признавъ ся и вы вже не можете мати нѣякои надѣѣ на зыскъ. Де паперы?
— Оліверъ, — сказавъ жидъ, киваючи на хлопця, ходи, я тобѣ скажу до уха.
— Я не боюсь, — сказавъ Оліверъ тихо до Бравнльова и по̂шовъ до жида; той майже притягнувъ єго до себе и шепнувъ єму:
— Паперы въ полотняно̂мъ мѣшку суть у норѣ въ коминѣ въ горѣ въ передно̂й комнатѣ. Я бы радо собѣ побалакавъ зъ тобою, мо̂й любый, — дуже радо.
— Добре, — о̂дповѣвъ Оліверъ. — Дайте менѣ змовити молитву, и вы помолѣть ся зо̂ мною, а тогды мы до рана будемъ собѣ розмавляти.
— Иди, йди, — сказавъ жидъ, — попхавъ хлопця до дверей и понадъ єго головою видививъ ся впередъ себе завмерлыми очима. — Скажи имъ, що я сплю, они тобѣ повѣрять. Ты мене можешь выратувати, зроби лишь те, що тобѣ кажу. Заразъ, заразъ!
— Боже, прости сему нещасливому чоловѣкови! — сказавъ хлопець и заливъ ся сльозами.
— Справдѣ, справдѣ! Се добрый спосо̂бъ! Ти̂ дверѣ насампередъ! Хочь бы я дрожавъ, идучи на шибеницю, ты не зважай на се, лише роби своє, скоро! Ось заразъ — иди!
— Не маєте нѣчого бо̂льше єму сказати, пане? — спытавъ ключникъ.
— Нѣ, — о̂дповѣвъ Бравнльовъ. — Єсли бы я сподѣвавъ ся, що зможу єму представити єго положенье —
— Де тамъ, пане! похитавъ ключникъ головою. — Послухайте моєи рады и лишѣть єго самого.
Оба сторожѣ теперь зновъ вернули, а жидъ крикнувъ: — Иди, йди! Тихо — та не такъ помалу! Скорше, скорше! — Зъ силою розпуки хотѣвъ о̂нъ вырвати