— Поклонись панови, Олівере! — сказала.
Оліверъ низенько поклонивъ ся сторожеви, що́ сидѣвъ на крѣслѣ, и єго трикутному капелюхови на столѣ.
— Олівере, по̂дешь зо̂ мною? — занытавъ єго поважно Бумбль.
Оліверъ хотѣвъ о̂дповѣсти, що о̂нъ якъ найрадше по̂йшовъ бы зъ во̂дси зъ кимъ-небудь, але припадкомъ по̂днявъ очи на паню Маннъ, котра станула за крѣсломъ сторожа и гро̂зно нахмурена накивувала кулакомъ. О̂нъ знавъ дуже добре, що се значить.
— А она по̂йде такожь зъ нами? — запытавъ Оліверъ.
— Нѣ, того не може бути, — о̂дрѣкъ Бумбль, — але она часомъ буде тебе о̂двѣдувати.
Ся вѣсть не була великою о̂драдою для хлопця. Та, мимо молодыхъ лѣтъ, мавъ на то̂лько розуму — удавати, мовь-бы єму прикро приходилось сей до̂мъ опускати. А й безъ того за-для голоду та недавныхъ побоѣвъ до слѣзъ було єму дуже близенько. Панѣ Маннъ обняла єго ко̂лькома наворотами и дала єму — а того о̂нъ найбо̂льше потребувавъ — здоровый кусокъ хлѣба зъ масломъ, щобы зайшовъ на мѣсце не голодный.
Зъ кускомъ хлѣба въ рукахъ покидавъ Оліверъ то мѣсце, де нѣ одинъ промѣнь ласкавого погляду не освѣтивъ темрявы першихъ єго дитячихъ лѣтъ. А однако о̂нъ розплакавъ ся зъ дѣточого жалю, коли ворота за нимъ зачинились. Лишавъ же-жь о̂нъ своихъ товаришѣвъ недолѣ, одинокихъ друго̂въ, якихъ зазнавъ въ житю, и першій разъ, о̂дъ коли пробудила ся въ нѣмъ свѣдомо̂сть, почувъ свою самотно̂сть, сиро̂тство на широко̂мъ свѣтѣ.
Прийшли до дому убогихъ. Бумбль ввѣвъ Олівера до великои побѣленои комнаты, де якъ-разъ о̂дбувалось