Сторінка:Дікенс К. Оліверъ Твістъ (Львів, 1891).pdf/84

Бетсъ скривившись, а жидъ о̂дповѣвъ: нѣ, и собѣ-жь скрививъ ся, якъ до плачу. Якъ здавало ся, панъ Бетсъ дуже тѣшивъ ся зо̂ свого помыслу, запровадивъ Олівера до сусѣднои комнаты, въ котро̂й стояли ло̂жка такъ, якъ о̂нъ ихъ вже видѣвъ, и зо̂ свобо̂днымъ смѣхомъ вытягнувъ стару одѣжь, котрои Оліверъ такъ дуже бажавъ не носити, а котра навела Фажина на першій слѣдъ єго побуту у пана Бравнльова.

— Скидай святочну, — сказавъ Чарль — нехай єи Фажинъ сховає. Ото склало ся!

Бѣдный Оліверъ не спиравъ ся, о̂ддавъ одѣжь, а Чарль замкнувъ єго о̂дтакъ въ темно̂й комнатѣ и полишивъ самого. Смѣхъ пана Чарля и голосъ Бетсі, котра по яко̂мсь часѣ прийшла и старалась свою приятельку привести до притомности, були-бъ иншимъ разомъ не дали заснути Оліверови, але теперь бувъ о̂нъ змученый и нездоровъ и тому скоро заснувъ.

 

---

 

ГЛАВА СѢМНАЦЯТА.

Доля Олівера все ще незавидна.

 

Въ кождо̂й добро̂й розбо̂йничо̂й мельодрамѣ въ театрѣ змѣняють ся комічни̂ и траґічни̂ сцены такъ правильно, якъ червони̂ и бѣли̂ верствы въ по́лоти солонины. Таки̂ змѣны выдають ся намъ несмачными, однакожъ они зовсѣмъ не суть неприродными. Въ дѣйсно̂мъ житю переходы о̂дъ добре заставленыхъ столо̂въ до смертнои постелѣ, або о̂дъ жало̂бнои одежи до святочной суть такъ само прикрыми и вражаючими чувство, але мы сему не придивляємось, а сами̂ єсьмо акторами; се становить велику ро̂зницю. Акторамъ не выдають ся ти̂