— А передовсѣмъ, Ноллі (Оліверъ), — сказавъ Джекъ, почувши, що жидъ надходить, — затямь собѣ: єсли ты не будешь нѣколи брати манятъ и сикоръ…
— Що то поможе такъ до него говорити? — перервавъ єго Чарль. — Чи о̂нъ знає, що ти̂ слова значать?
— Єсли ты не будешь брати жадныхъ хустинокъ и годиннико̂въ, — говоривъ майстеръ дальше такъ, щобъ Оліверъ єго зрозумѣвъ, — то зробить се хто иншій и буде щось зъ того мати, а ты нѣчого не будешь мати, хочь до тыхъ рѣчей маєшь таке саме право.
— То зовсѣмъ ясне, зовсѣмъ ясне, — сказавъ жидъ, що во̂йшовъ въ комнату, неспостереженый Оліверомъ, — то ясне, якъ сонце, моя дитинко. Вѣрь майстрови; о̂нъ знає катехизмъ нашого ремесла о̂дъ дошки до дошки.
На то̂мъ перервано розмову, бо Фажинъ во̂йшовъ зъ панею Бетсі и однымъ паномъ, котрого Оліверъ ще не видѣвъ, а котрого майстеръ назвавъ при входѣ Томъ Чітлінґъ. Входячи пустивъ Томъ даму напередъ и сказавъ ѣй ко̂лька лестныхъ сло̂въ.
Томъ Чітлінґъ бувъ старшій о̂дъ майстра, котрый мо̂гъ мати во̂сѣмнацять лѣтъ, однакожь повитавъ єго дуже чемно, наче знавъ, що ґенієви и вправности єго въ ремеслѣ не доро̂внує. Очи єго були мали̂ и блыскучи̂, лице дзюбате, шапку мавъ баранкову, кафтанъ темный зъ бавовны, груби̂ барханови̂ штаны и фартухъ. Выглядавъ справдѣ досыть обдерто, але звинявъ ся передъ товаришами тымъ, що „сво̂й часъ“ ледви передъ годиною ско̂нчивъ, а таку одѣжь носивъ шѣсть тыжднѣвъ. И думати о то̂мъ не мо̂гъ, щобъ єи змѣняти. А зако̂нчивъ свою мову увагою, що о̂нъ сорокъ два днѣ тяжко працювавъ и „нехай я пукну, — додавъ о̂нъ —