Запевняю вас, що я дуже добре знаю цю породу двоногих тварин і цілком упевнилася, що брехня — найогидніща річ на світі. В ріжні часи й за всяких обставин я жила по всіх п'ятьох поверхах і досить на все надивилася. Люди починають брехати, скоро тілько прокинуться, потім брешуть цілісенький божий день і ще трохи брешуть, коли спати лягають. Я мала необережність думати, коли ще молода та ймовірлива була, що люди не брешуть принаймні вночі, коли сплять, але зараз я й цьому вже не вірю. Так, не вірю… Та же ж я, головним чином, живу вночі й чую, як люди крізь сон нісенітницю белькочуть, тоб то дурять чи себе чи когось иншого. Найцікавіще те, що ці любі створіннячка найбільше себе ж самих дурять та ще й гадають, що всі їм вірять і що вони теж вірять одно одному. Аж дивно!… Коли б люди змогли стати мишами та глянули б на себе з боку й зовсім безстороннє, — о, вони не схотіли б ніколи знову стати людьми!
Роскажу про одну свою пригоду, що покаже вам велике лукавство людей. Жила я в бельетажі в одної ґенеральші. Мені, правду кажучи, не подобаються помешкання багатих людей: у них завжди миють, чепурять, замітають, — та так уже трапилося на цей раз. Справді, иноді доводиться жити й у бельетажі. Добре. Тілько одного разу вибігла я з своєї нірки під час сніданку. Чи то ж витримаєш, коли так смашно пахтить печеня?!… Ґенеральша завше снідала з своїм мопсом, що, звичайно, сидів на стільці поруч з нею. Покоївка чіпляла навіть йому серветку. Огид-
