Сторінка:Д. Мамин-Сібіряк. Старий Горобець (1919).djvu/10

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Ґвалтують, літають, обдивляються старі гнізда й галасують без кінця-краю.

 — Ну, стара, тепер крепись! — зашепотів Старий Горобець своїй Горобчисі ще з вечора. — Вранці прилетять шпаки… Я їм покажу… Ось побачиш. Я нікого не зачіпаю, то й мене не чіпай. Знай корова своє стійло!…

Цілісіньку ніч не спав старий та все вартував. Але нічого надзвичайного не трапилось. Перед світом пролетіла невеличка зграйка зябликів.

Пташки зовсім плохі: одпочили, посиділи на березах та й полетіли далі. Вони поспішались у ліс. За ними з’явилися трясогузки… Це ще плохіші. Ходять по шляху, хвостиками трусять і нікого на зачіпають. Вони — лісові пташки, й Старий Горобець навіть був радий їх побачити.

Знайшлись торішні знайомі.

 — Чи далеко, братця, літали?

 — Ой, далеко!… А тут холодно було зімою?

 — Ой, як холодно!…

 — Ну, прощавай, Горобчику-молодчнку! Нам ніколи.

Ранок був такий холодний, а в шпаківні все-таки дуже тепло, та й Горобчиха спить міцно-міцно. Трошечки й собі задрімав Старий Горобець; здається, не встиг і очей заплющити, як на шпаківню прилетів перший табунець шпаків.

Швидко вони літали, так що аж у повітрі свистіло. Обсіли шпаківню й зняли такий гомін, що Старий Горобець аж ізлякався.

 — Гей, ти! вилазь! — кричав шпак, просовуючи голову у віконце. — Ну-ну! Забірайся мерщій.