їсти, Старий Горобець уже й там поперед усіх. Сам наїсться й своїй Горобчисі зерна однесе. Він навіть встигав украсти де-що й у Вовчка, поки той, було, вилізе з своєї халабуди. І скрізь так. Шмигляє між ногами в курей, залізе в ясла до коня, навіть у хату заскочить, було, не раз, — ненажерливости та нахабству Старого Горобця й краю не знати. Мало цього. Він потрапить було злітати й на чуже подвірря й там хапнути якоїсь поживи. Скрізь влізе, скрізь йому діло, нікого й знати не хоче.
Настав березень. Дні почались теплі та ясні. Сніг скрізь потемнів, осівся, підійшов водою, зробився такий крихкий, неначе його черви поточили. Гилля на березі червоне стало, набубнявіло від соку, що прибував та прибував. Весна все набірала сили. Иноді повіє такий теплий вітерець, що навіть у Старого Горобця в серці захолоне. Дуже хороше в таку добу.
Маленький Сергій що-дня, прокинувшись уранці, біг до вікна подивитися, чи не прилетіли часом шпаки. Але день по дневі минав, а шпаків не було та й не було.
— Тату, на шпаківні все той горобець сидить, — скаржився Сергій батькові.
— Підожди, мине його панування. Граки вчора прилетіли: швидко, певне, прилетять і наші шпаки.
І справді, сусідський панський садок увесь був укритий чорними крапками, неначе живою сіткою; це були перші весняні гості, що прилетіли з далекого теплого півдня. Вони вчинили такий ґвалт, що було чути через кілька вулиць, — справдешній ярмарок.
