Сторінка:Д. Мамин-Сібіряк. Старий Горобець (1919).djvu/7

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Маленький Сергій був дуже засмучений тим. що в шпаківні оселився звичайнісенький горобець.

 — Ти що-ранку наглядай! — навчав його батько: — цими днями повинні прилетіти наші шпаки.

 — Годі жартувати, хазяїне! — цвірінькав зверху Старий Горобець — Мене не одуриш… А з шпаками ми й самі дамо собі раду.

II.

Старий Горобець розташувавсь у шпаківні, мов у власній хаті: одразу видно, що до родинного життя звик. Із старого гнізда він переніс пух і все, що тілько можна було перетягти.

 — А тепер нехай у ньому живуть небожі, — порядкував Старий Горобець своїм прирожденним доброзичливим звичаєм. — Я завше й останнім радий з родичами поділитися. Нехай живуть собі та мене, старого, добрим словом поминають.

 — От розщедрився! — сміялися другі горобці. — Подарував небожам якусь дірку… А от як самого виженуть з шпаківні, побачимо, куди тоді дінешся?

Все це говорилося, звичайно, з заздрости, й Старий Горобець тілько посміхався: нехай собі балакають. О, це був лихом битий Старий Горобець: він бував у бувальцях… Сидючи в своєму теплому гнізді, тепер він з приємністю згадував усякі пригоди свого життя. Раз він трохи не згорів, коли заліз погрітись у комін; другим разом мало не втопився, потім замерзав і нарешті, зовсім, було, вскочив в оксамитні лапки, старого пана Коцького й ледве живий з них випорхнув. Е, та чи то мало ж він зазнав на віку злиднів та горя!