Сторінка:Едґар Аллен По. Вибрані твори. 1928.djvu/139

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Маделіну Ашер у гроб, полишила, як звичаєм по всіх гостро каталептичних хворобах, насмішку слабого рум'янця на грудях і обличчі і отой підозріло застиглий осміх на вустах, що такий страшний буває по смерті. Ми знов закрили й заґвинтили віко і, зачинивши старанно залізні двері, пішли, з трудом пробираючися, в мало чим ясніші верхні покої замку.

І, от, коли проминуло скільки днів гіркого жалю, сталася наявна зміна в психічному розладі мого друга. Його звичайні маніри зникли. Він занедбав чи покинув свої звичні діла, він бродив з кімнати до кімнати похапливою, нерівною й безцільною ходою. Блідість його обличчя стала, коли це було можливе, ще мертвеннішою — але блиск його очей остаточно згас. Уже не можна було почути від нього того сухого тону, про який я говорив вище — тремтливі вібрації, як від скрайнього жаху, запанували в його голосі. Бувало часом, здавалося мені, що його розум бореться з якоюсь гнітючою таємницею, яку йому бракувало мужности розкрити. Часом знову я мусив віднести все це на карб непояснимих ухилів божевільного мозку, бо я бачив, як він дивився відсутнім поглядом через довгі години, в позі найглибшої уваги, ніби прислухаючись до якогось уявленого звуку. Не диво ж, що це його становище тероризувало — заражало мене. Я почував, як у мені, плазуючи, здіймаються повільно, але певно, дикі впливи його фантастичних і настирних забобонів.

Пішовши спати пізно, сьомої чи восьмої ночи по тому, як ми поклали леді Маделіну в в'язниці, я зазнав цих почувань з особливою силою. Я не міг заснути, а години минали й минали. Я силкувався логічним мисленням побороти нервовість, що опанувала мене. Я намагався повірити, що багато, коли не все, з того, що я почував, було наслідком сильного впливу похмурої обстанови кімнати, — темних і подертих драпрів, що, схвильовані підчас бурі, скажено лопотіли по стінах і неясно шелестіли по різьблених оздобах ліжка. Та мої зусилля були даремні, непереможний страх поволі увійшов у мене, і нарешті на моїм серці угніздився зародок абсолютної безпричинної тривоги. Схопившись і струсивши його з себе, я підвівся з постелі і, вдивляючися в безмежну темряву кімнати, я прислухався — не