— Коли ця справа вимагає роздумування, — завважив Дюпен, повздержуючись палити світильню, — ми краще розглянем її по темному.
— Це одне з ваших дивних поняттів, — сказав префект: він мав звичай взивати «дивним» усе, що стояло поза його розумінням, і, таким чином, жив поміж цілою тьмою «дивниць».
— Справедливо, — мовив Дюпен, пропонуючи гостеві люльку та підсуваючи зручне крісло.
— Що ж там іще за клопіт? — запитавсь і я. — Не убийство ж знову, маю надію?
— О, ні; нічого подібного. Річ у тім, що це справа справді таки дуже проста, і я певен, що ми б гаразд полагодили її сами; але я подумав собі, що Дюпен залюбки послухає про неї докладне звідомлення, бо вона таки, правду сказать, надзвичайно дивна.
— Проста і дивна, — мовив Дюпен.
— Авжеж; і заразом ні те, ані друге. Річ у тім, що ми всі були в великому замішанні, бо справа проста, а вкінець нас збентежила.
— Може тоді сама простота її вас обмиляє, — промовив мій друг.
— Що за абсурди ви волите говорити! — відказав префект, з душі сміючись.
— Може, це таємниця занадто явна, — сказав Дюпен.
— О боже! чи чув хто коли таку ідею?
— Трошки занадто очевидна сама з себе.
— Ха-ха-ха! — ха-ха-ха! — хо-хо-хо! — гримів наш гість, дуже потішений. — Ох, Дюпен, ви смерти моєї схотіли!
— Та в чому ж, нарешті, річ? — запитався я знову.
— Ну, гаразд, я вам розкажу, — промовив префект, пускаючи довгу, упірну й задумливу хмару диму та всадовляючись добре у крісло. — Я розкажу вам усе в небагатьох словах; але перед тим дозвольте застерегти вас, що справа вельми секретна: я, мабуть, втеряв би свою посаду, коли б стало відомо, що я звірив її комусь.
— Починайте, — сказав я.
— А хоч і ні, — сказав Дюпен.
— Ну гаразд; я дістав із вельми високих кол персональне повідомлення, що з королівських покоїв викрадено певний секретний документ величезної ваги. Особа, що його викрала,
