розмовою в приватному товаристві, він розповів лікареві свою хворобу так, немов про якусь третю особу.
— «Припустім», сказав скнара, «що симптоми у нього такі й такі; тепер, докторе, що б ви йому сказали?»
— «Що б я сказав!» відмовив Абернеті; «ну, сказав би звернутись до лікаря, певна річ».
— Але ж, сказав префект трохи збентежений, — я зовсім охоче звернувся до вас по пораду і заплачу за неї. Я справді дам п'ятдесят тисяч франків тому, хто поможе мені в цій справі.
— Коли так, відказав Дюпен, розчинивши шухляду та добувши чекову книжку, — ви прекрасно можете зразу вписати мені на чек зазначену суму. Підпишете чек, то я дам вам листа.
Я не стямився з дива. Префект виглядав абсолютно як громом прибитий. Кільки хвилин він лишався німий і недвижний, неймовірно видивляючись на мого друга, з розкритим ротом і очима, мов би готовими вискочити з орбіт; потім, як видно, отямившись, він схопив перо, по кількох павзах та безтямно застиглих поглядах, врешті заповнив і підписав таки чек на п'ятдесят тисяч франків та й подав його через стіл Дюпенові. Дюпен пильне розглянув його і поклав до портфельки, одімкнув бюро, дістав звідти листа і подав префектові. Той схопив його в справжній агонії радости, розгорнув тремтячою рукою, кинув скорий погляд на його зміст; тоді, нічого на дорозі не бачивши, прожогом кинувсь до виходу та й вилетів безцеремонно з кімнати і з дому, так і не мовивши ані словечка, відколи Дюпен сказав підписати йому чек.
Коли він пішов, мій друг подав мені деякі пояснення.
— Паризька поліція, — так він почав, — на свій кшталт надзвичайно здібна. Вони уперті, вигадливі, хитродумні і мають великий досвід в науці, що її найбільше наче вимагає їхня служба. Отже, коли Ґ. розказав нам свій спосіб трусу в будинкові Д., я цілковито довірив йому, що він учинив цей розшук як слід — скільки сягають його зусилля.
— Скільки сягають його зусилля? — сказав я.
— Так, — відказав Дюпен. — Ужиті ним заходи не тільки найкращі в своєму роді, але й виконано їх з абсолютною досконалістю.
