12
ЕМІЛЬ ЗОЛЯ
убогих в департаменті Секвани. Зараз на першій стороні, під урядовим знаком св. Вінкентія а Павльо були випечатані заголовки ріжних рубрик. Там, де мало прийти прізвище вихованка чи вихованиці, була лиш проста черта, зроблена чорнилом; під рубликою „імя” було написано: Ангелика-Марія; під датою: родилася 22 січня, 1851, принята дня 23 того-ж місяця під числом 1634. Батько і мати отже не звісні; жадного документу, жадної метрики, лиш ся урядова книжка з споловілими рожевими окладниками, від котрої віяло якимсь прикрим холодом. Дитя — нічим на широкім світі… сирота, котрої всі відцурались, з числом замісць імени!
— Господи! Та-ж то знайда! — відозвалася Губертина.
— А я таки ліпша, як всі другі! Таки ліпша, ліпша! — стала нараз кричати Ангелика заходячись від злости. — Я нікому нічого не украла, а мені все забирають… Віддайте мені, що ви украли!
Дівча впало в таку злість, що аж тряслося, а Губерти не знали вже, що на то сказати і стояли як остовпілі. Вони аж не пізнавали тої дівчини з білявим волоссям, з синіми як фіялочки очима та гарною, як лелія шийкою. Лице у неї викривилося від злости, очі аж потемніли а тонка шия набігла від крови. Їй стало тепер вже тепло; вертілася і шипіла, як та гадина, що її на сніг викинуть.
— З тебе злісниця, — відозвався вишивач лагідно. — Тим ліпше для тебе, що ми вже знаємо, що ти за одна.
Споглядаючи з поза плечий жінки, переглянув він скоро книжку, котру Губертина перевертала. На другій стороні стояло імя мамки: „Дитину Ангелику-Марію віддано дня 25 січня 1851 мамці Францішці, жені пана Гамелєна, господаря, проживаючого в громаді Сулянж, повіту Неврського. Згадана повисше мамка одержала при своїм відїзді гроші за перший місяць і виправу”. По сім слідувала метрика хрещення, котру підписав священик з дому убогих; дальше свідоцтво лікаря при виїзді і коли назад вернула, а на дальших чотирох сторонах поквітовання за одержані що чверті року гроші з підписами, котрих годі було прочитати.
— Що, Невр? — спитала Губертина. — Ти виховувалася недалеко Невр?
Ангелика аж червона від злости, що не могла нічого вдіяти, щоби вони не читали її книжки, стала знов уперто мов-
