жави так само, як належить до Церкви й родини, але инакше, себто відповідно до ціли держави.
б) дві функції
Звідси в ділянці виховання має держава право, або, щоби ліпше висказатися, має обовязок охороняти своїми законами раньше право родини до христіянського виховання дітий, як це Ми висше описали; а в наслідок цего шанувати надприродне право Церкви до христіянського виховання.
Рівнож належить до держави охороняти то само право дитини, коли не булоб фізичної або моральної опіки зі сторони родичів, з їх браку, нездібности або негідности, бо їх виховне право, як це Ми висше вияснили, не є беззглядне, ані деспотичне, але залежне від природного й Божого права, а тому підлягле повазі й осудови Церкви, як також чуйности й правній охороні держави у відношенню до загального добра; врешті родина не є досконалою спільнотою, що мала би в собі всі потрібні засоби до свойого удосконалення. Отже в тім випадку, зрештою цілком виїмковім, держава не займає місця родини, але доповнює її брак відповідними засобами, усе згідно з природним правом дитини й з надприродними правами Церкви.
Поза тим загально є правом й обовязком держави охоронювати, відповідно до наказів здорового розуму й віри, моральне й релігійне виховання молоді, усуваючи ворожі йому публичні перешкоди.
Передусім отже належить до держави, в звязку з загальним добром, підпирати ріжними способами само виховання й образування молоді. Наперед, піддержуючи й спомагаючи ініціятиву й діяльність Церкви й родини, яка, як показує історія й досвід, є дуже успішна; опісля, доповнюючи ту діяльність там, де вона не сягає, або де не вистарчає, також власними школами, бо держава більше, чим хтонебудь инший, вивінувана в засоби, віддані в її розпорядження для потреби всіх, і є слушною річчу, щоби вона вживала їх на користь тих самих, від котрих їх приймає.
