Сторінка:Жерела до історії України-Руси. Том 12. Матеріали до історії української козаччини. Том 5. Акти до хмельниччини (1648-1657) (1911).djvu/55

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

43

князевича, що його імя є на виборчім поли у кождого на устах[1], але й в чужих звітах находимо згадки про користний під ту пору настрій для семигородської кандидатури. Цїсарський посол Лїзоля доносить, що богато звертають тепер очи на Ракоці, наводять ріжні обставину за сим кандидатом та що він сам чув, як оден сенатор сказав: Non est contemnendus Rakocius“[2]. Бетлєн і Клобушицький уводили ся навіть надїєю, що Поляки незабаром вишлють посольство до Семигороду, щоби запросити князевича Жигмонта на королївський престіл.

Однак сей прихильний до семигородської кандидатури настрій був переходовий і не обхопив ширших кругів; він тривав лише так довго, поки вигляди королевича Івана Казииира рішучо не поправили ся. Бо й сей вирвав ся тепер зі своєї дотеперішної байдужности супротив шляхти та розвинув горячкову дїяльність, щоби вихіснувати новий оборот справ. Саме тодї покінчили ся дипльоматичні переговори з Бранденбурґїєю і Швецією і заступники сих держав станули рішучо по його боці; так само покінчили ся непорозуміня між обома француськими послами в його хосен. Становиско трьох могутних держав не могло остати без впливу на загальний настрій в Польщі, особливо коли бранденбурґські та француські посли забирали ся живо до виборчої аґітації й особистим впливом, намовами, грішми і обітницями стали перетягати сторонників Карла до табору Івана Казимира. Говербекови вдало ся принудити навіть самого начальника Карлової партії, віцеканцлєра Лєщиньского, до зложеня письменної заяви в хосен старшого королевича[3]. Дуже важною була обставина, що з руських провінцій стали напливати цїлі товпи шляхти, утікаючої перед козаками; всї вони бажали як найшвидшого покінченя козацької війни, а що ходили слухи, що Іван Казимир веде в тій справі переговори

  1. Тут мусимо справити неоправдану думку Lukinich-а (ст. 53), що на виборчім поли та серед широких кругів польського суспільства уходив князь Юрій І Ракоці, а не його син Жигмонт, за кандидата на польський престіл. Саме в звітї з 11 жовтня доносять посли Жигмонтови, що його, тоб-то Жигмонта, імя в кождого на устах; також у всїх иньших звітах (Лїзолї, Говербека, Дальмаді, ріжних „авізах“) говорить ся все про кандидатуру Жигмонта, а нїяк про Юрія І — і лиш рідко деколи стрічаємо сї обі особи перемішані. Лише деякі лїтописи з пізнїйших часів та жерела другої руки (записки) згадують про кандидатуру „семигородського князя“ або й „Степана Ракоці“, котрий зовсїм не істнував.
  2. Справозданє Лїзолї з 31 жовтня, Акти ч. 37.
  3. Говербек до елєктора 17 жовтня; Urk. u; Akt. І, 307—8.