тоієрей Самборський, що справу командировки провадив, поперемінював усі українські прізвища на російські — Прокоповича було названо Прокофіевым, Флавицького — Флавіановым, а Леницького (lenis — тихий, смирний) названо було Смирновым.[1]
Поважне завдання обрусіння краю покладено було також на школи. Правда, шкільна справа ще на початку XX. ст. може характеризуватися 84% анальфабетизму. На початку століття стан освіти дещо зліпшився, зменшивши відсоток цей десь до 70—75.
Шкільну мережу Подоня творили школи — земські, церковно-парафіяльні та в меншій кількости т. зв. школи грамоти.
Звертаючи увагу на становище цих шкіл щодо національного складу населення і його національних інтересів, треба відзначити той факт, що школи церковно-парафіяльні були більш чутливі, аніж школи земства. Пояснюється це поперше міцнішим звязком з місцевим населенням духовенства, в багатьох випадках місцевого походження, а подруге національним складом учительства так само кревно зв'язаного з місцевою людністю, вихованого в українському оточенні. Навпаки в земських школах було чимало елементу національно чужого місцевій людності, відірваного від місцевих умов, вихованого в чужо-національному оточенні й байдужого, часто ворожого, до на-
- ↑ «Странник», 1897.
