ричним товариством Нестора-літописця); І. Каманін – директор КЦА, член ТКРДА та один з активних учасників видання АЮЗР; О. Левицький – секретар ТКРДА, член Історичного товариства Нестора-літописця та НТШ; М. Грушевський – львівський професор (за рекомендацією свого вчителя В. Антоновича), член Київської археографічної комісії та голова НТШ; М. Максимейко – харківський професор, член Комісії по виучуванню історії західно-руського та українського права; М. Василенко – приват-доцент Київського університету, академік та голова Соціально-економічного відділу ВУАН. Боюся, продовження переліку зробить цей текст непропорційним. Але основні тенденції, здається, вже визначилися: від середини ХІХ ст. ми спостерігаємо в українській історії права цілу наукову спільноту збирачів, дослідників та публікаторів, пов'язаних між собою персонально і, очевидно, певною мірою, ідейно (що, втім, не є предметом нашого розгляду). Цей доволі численний ряд учених високого рівня був пов'язаний з діяльністю кількох наукових центрів, об'єднаних між собою низкою персональних та інституційних зв'язків, якими на той час були юридичний та історико-філологічний факультети київського університету, Тимчасова комісія для розгляду давніх актів, Київський центральний архів та кілька наукових товариств, зокрема НТШ, правничі комісії Соціально-економічного відділу ВУАН.
Завдяки цим щасливим обставинам попередники залишили нам, без перебільшення, величезний масив опублікованого матеріалу, здебільшого актового, та засновані на ньому численні ґрунтовні студії з історії права на українських теренах періоду ХІ–XVIII ст. Багато з них і сьогодні лишаються класичними взірцями джерелознавчого аналізу. Я хотів би підкреслити цей абсолютно органічний зв'язок як один із визначальних чинників виникнення й існування історико-юридичної аналітичної традиції – школи, заснованої на глибокому вивченні та тонкій інтерпретації джерел.
Справедливість вимагає згадати також і не пов'язані інституційно й персонально з уже названими установами, але не менш рельєфні постаті, науковий доробок яких також тематично вкладається в описану традицію. Це, зокрема, й пізніші вчені, пов'язані з російськими університетами, наукова діяльність яких (на відміну від українських – не конче етнічно) продовжилася й у радянські часи і яким вдалося зберегти високий дослідницький рівень та наукову тяглість. Ця здатність російської джерелознавчої школи (і в історії, і в історії права) вижити зумовила її серйозний розвиток, особливо значний у теоретичному напрямку. Насамперед, це імена С. Веселовського, М. Тихомирова, С. Юшкова, В. Пічети, Л. Черепніна, О. Зимина, С. Шмідта, пізніше – С. Каштанова.
Тоді як українська джерелознавча історично-правова традиція була знищена (здебільшого фізичною ліквідацією осіб та інституцій), а російська, незважаючи на її порівняно ліпший стан, – обмежена у своєму розвитку марксистським доктринерством та москвоцентричними міфологемами, західна юридична та історична науки виробили
