нові методологічні підходи, у тому числі комбінаційні, та запропонували синтетичні міждисциплінарні концепції. Деякі методи оформилися за цей час в окремі галузі юридичної науки, як, наприклад, порівняльне правознавство. Високий аналітичний рівень західної науки права (а історія права останнім часом значно розширила свої дисциплінарні межі) безумовно базується на величезній кількості прикладних джерелознавчих студій. Така ситуація зумовлена очевидною безперервністю (тобто еволюційним характером) історичного процесу та найбільш “впливовим” як для нашої теми фактором — тяглістю західної традиції права.
Аби досягти подібного рівня або, бодай, наблизитися до нього, українській історії права слід подолати масу стереотипів, позбавитися специфічного, примітивного і компілятивного стилю писання, безпосередньо пов'язаного з відсутністю навичок класичного джерелознавчого дослідження, — а тому безособового, досі заснованого на більш чи менш вдалому жонглюванні застарілими вже ідеологемами та міфами. Простіше кажучи — повернутися обличчям до джерел. Щоб такий, якісно вищий рівень став реальністю, потрібна, на моє глибоке переконання, “критична” маса прикладних (або описових) досліджень високого джерелознавчого ґатунку, що (говорячи мовою теоретичного джерелознавства) передбачають актуалізацію потенційної джерельної бази, тобто історіографічне засвоєння джерел в різні способи: шляхом публікацій, аналізу, цитування, посилання etc. А отже, я розумію джерелознавство (в прикладному його сенсі) як, великою мірою — сутнісно та методологічно, визначальну складову історично-правових досліджень, здатних через синтетичний науковий аналіз пропонувати нові погляди, інтерпретації та ідеї.
Першим практичним кроком, що напрошується у зв'язку зі сказаним, мала б бути спроба відродження історично-правової дослідницької школи, логічним плацдармом для якого є університетське середовище. Не наважуся говорити про складні шляхи взаємодії академічної та університетської науки у справі підготовки спеціалістів — право- та джерелознавців (насамперед, тут ішлося б про професорський склад). Хочу лише підкреслити проблему вповадження до університетських правознавчих курсів цілого ряду джерелознавчих дисциплін (які, втім, і на історичних факультетах, здається, не є ані визначальними, ані навіть обов'язковими і змістовними). Отже, чим треба заповнити той інтелектуальний вакуум, який оточує майбутнього дослідника вже на студентській лаві, коли формуються (чи то мали б формуватися) його науковий світогляд та стиль наукової праці, набуваються навички практичної роботи з джерелами і літературою?
(Я приділю основну увагу, так би мовити, проблемі технологічній (чи методичній). Хоч свідомий того, що проблема атмосфери “кафедральних взаємин”, можливо, є навіть більш значущою для формування “шкільної” традиції — як світоглядної, так і “ремісничої”, коли студент переходить у “вищу” категорію взаємопов'язань з професором і згодом про нього скажуть: це учень NN…)
