Порівняно краще виглядає власне українська історична наука, де маємо цілий ряд безперечно яскравих імен — глибоких і витончених дослідників. Але їхні звернення до правових сюжетів, по-перше, принагідні, по-друге — позначені відсутністю фахової правової підготовки. Натомість правознавці засадничо (на рівні університетської освіти) не мають елементарних знань із т. зв. джерелознавчого циклу (палеографії, хронології, дипломатики, історії установ etc), а часто й із загальної історії.
Усі ці, на жаль, численні фактори й визначають сьогоднішній “сирітський” рівень українських історично-правових досліджень, передусім — присвячених домодерному часу.
Почнімо від предмета та методології, які є вирішальними для “міждисциплінарній території”, про яку я згадував на початку. Можна по-різному оцінювати місце історії права в системі координат суспільних наук — чи як складову історичної науки, зокрема соціальної історії, чи як складову юридичної науки — це, скажемо так, справа структурних уподобань. Але предметом історії права є, коротко кажучи, право в усіх його проявах (маю на увазі всі теоретичні категорії) в його (їх) історичному розвитку. Це означає, що мета дослідника права (як історичного феномена) — не просто подати інтерпретації окремих норм, нормативних комплексів чи правових інститутів у їхньому розвиткові, але й звернутися до обставин, що їх породили, до подій, які впливали на них із часом, простежити явища правової культури у взаємодіях і взаємовпливах з іншими категоріями — економічними, політичними, моральними etc. Тут я застосовую ширше поняття права, ніж звичайно його пропонує правова теорія, тобто не просто як “корпус правил”. Я включаю сюди й важелі його реалізації: правові установи і процедури, правові цінності й правові поняття, спосіб правового думання і правову літературу. Йдеться, безперечно, і про людей — законотворців, суддів, адвокатів, просто контрагентів, які укладають між собою угоди, позиваються до суду etc.
Отже, із величезного інструментарного розмаїття сучасної методології самозрозумілою домінантою в нашому випадку є історизм із властивою йому, і так само розлогою, системою методів, вибір яких залежить від багатьох факторів, зокрема — теоретичних переконань дослідника, а часто диктується й самою темою та джерельною базою дослідження (що особливо важливо для нас). І якщо методологічне поле вибору в його сегментах, пов'язаних з правовими та історичними теоріями, доволі широке, то джерелознавча складова історії права такого вибору не залишає. Простіше кажучи, будь-яке повноцінне історичне або історично-правове дослідження може базуватися на різних теоретичних моделях, але нічого не варте (і не буде власне дослідженням), коли не базуватиметься на фахово інтерпретованих джерелах. Тобто джерелознавство та його методика і є тим обов'язковим “ремісничим” набором дослідника, без оволодіння яким розмова про якість історично-правових студій просто втрачає сенс.
Історичний метод інтерпретації перебуває в безумовній та прямій залежності від джерельної бази, яка є постачальником фактів. На ос-
