далі, перестали бути інтелектуальним “тилом” для практичної архівістики.
Комп'ютери та комп'ютеризація змінили всі ділянки активності архівіста, починаючи від контактів з установами, що створюють документи, через приймання документів, їх зосередження, опрацювання, забезпечення збереженості і завершуючи доступом до них. Технічні можливості легкої і зручної комунікації між людьми поклали кінець багатьом обмеженням, передусім у будь-якому доступі до інформації. Ці зміни супроводжують законотворчі процеси. Щоразу більше країн, не виключаючи Африки й Полінезії, приймають архівні закони, інші законодавчі акти про доступ до інформації, у сфері державної таємниці, авторського права, охорони особистих відомостей. Разом вони визначають межі інформаційної свободи, в яких формується глобальне інформаційне суспільство. Інформацію створюють і використовують як офіційні установи, так і приватні особи, наука і бізнес. Це коло замкнути важко. Для обміну інформацією найширше використовують електронні медіа. Частина інформації вже не має єдиного, конкретного автора — у кіберпросторі вона існує як спільний продукт.
Чи може архівіст, зважаючи на нові реалії, залишатися байдужим, визнати, що, як історик за освітою, він не повинен займатися записом комбінацій нуля та одиниці? Однак, якщо стверджуватимемо, що поставлене таким чином питання не гідне професії, місія якої — збереження будь-яких слідів людської діяльності, тоді можна сформулювати інше питання — про шанс опанувати електронний переказ.
Основною умовою виконання такого завдання є участь архівістів у процесі розбудови систем управління документацією, принаймні в інституціях, що підлягають архівному нагляду, з огляду на те, що останні створюють матеріали довготривалої історичної вартості й ужитку. У такому випадку завдання архівістів окреслене критеріями класифікації управлінської документації, оскільки прийнята система уможливила селекцію актів і гарантує збереженість тієї частини, що визнана як історична, найвартісніша, а також створення методичних стандартів, що описують даний документ і дозволяють окреслити його природний контекст. Це завдання не повинно викликати великих труднощів, якщо його виконанню передуватиме створення доброго правового підґрунтя. У Польщі такі умови окреслює проект закону про інформацію, наближений до британської, французької і скандинавської практики.
Вищезазначені спостереження переконують, що великим змінам підлягає праця фірм та інституцій. Оскільки ведення “паперового” діловодства може пробачити певний розгардіяш, зокрема помилки при нумеруванні документів або при підкладанні їх у визначені місця, то електронізація незаперечно покладе цьому край. У тисячах або навіть мільйонах файлів, у терабайтах нагромадженої документації має існувати чіткий порядок. Система, що керує цією продукцією,
