і міжнародного, стандартами, основами архівістики, знаннями щодо інформаційної політики владних структур, зрештою, вмінням всебічного спілкування з суспільством, а отже — користувачами інформації, потреби яких — відповідь на просте питання і глибокі освітні сподівання — належить задовольняти.
Уже не треба нікого переконувати, що, поряд з історичними архівами, відомчі архіви в недалекому майбутньому потребуватимуть працівників нового типу, здатних розв'язувати проблеми, пов'язані з постанням, підтриманням, зберіганням, пошуком, кваліфікуванням електронних документів. Такий висновок напрошується не лише через спостереження за світовими тенденціями, але й як результат розвитку польського законотворення, у тому числі поява закону про інформатизацію, на який очікуємо вже найближчим часом.
Цій перспективі сподівань — як студентів, так і ринку — не завжди відповідають навчальні заклади та їх освітні пропозиції у галузі застосування сучасних технологій для обслуговування баз даних, створених державними архівами, пошуку в Інтернеті, а також оцифровування. У результаті зростатимуть загони безробітних.
Вихід із цієї непростої ситуації знаходить частина наукового середовища. При цьому беруться до уваги рішення, що застосовуються за межами Польщі. Як засвідчує опублікована інформація, у Європі й у світі загалом наступає розрив тісних зв'язків, що з'єднували колись архівістику з історією. Лише у країнах з короткою писемною історією, як США, Канада чи Австралія, ці зв'язки ніколи не були дуже близькими, адже завдання, що стоять перед архівістами, не вимагали глибоких знань і майстерності історика. Відступ від домінування історії видно, однак, у Великій Британії, Німеччині та Франції. За статистичними порівняннями Кароля Кутура, що завдяки професорові Ірені Мамчак-Гадковській[1] стали доступними для польського користувача, архівістику вивчають у рамках окремих факультетів у 31% випадків, у рамках окремих відділів разом з бібліотекознавством і науковою інформацією — у 12%, у рамках інститутів наукової інформації і бібліотекознавства — у 25%, на відділеннях історії — у 19%, документації — у 6%, управління тощо — у 2%. П'ять відсотків — це спеціальні архівні школи. Самостійні відділення досить часто діють у тісній співпраці з національними архівами. У країнах колишнього СРСР — Росії, Білорусі, Україні — існують окремі інститути в рамках державної архівної системи, які, у свою чергу, співпрацюють з вищими навчальними закладами своїх країн.
У Польщі на зламі тисячоліть з новою силою розгорілася дискусія про майбутнє архівної освіти. Проведено багато симпозіумів, а ініціативу виявляють передусім ті архівні осередки, які переконані в необхідності ґрунтовних змін, а саме Торунь, Люблін, Пйотркув Трибунальський та Генеральна дирекція державних архівів. Про результати семінару з цього питання, організованого у 2003 р. Архівною Радою, йдеться на сторінках часопису “Archeion” № 105.
