Сторінка:Журнал «Краєзнавство», 2015. – Ч. 1–2.pdf/40

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Тарас Гончарук

КРАЄЗНАВСТВО 1/2 ’2015

(О. Ланжерон пропонував місту взяти кредит, бо імператор не знав, що рів навколо «вільного порту» не виритий й «якщо государ імператор дізнається що його воля досі не виконана, слід чекати на його гнів та незадоволення»)[1].

Саме на прохання місцевої влади Одесі були залишені доходи від горілчаного відкупу. Внаслідок чого вже 19 жовтня 1820 р. було прийнято положення комітету міністрів Російської імперії (затверджено імператором 21 травня 1821 р.) про заборону ввезення до Одеси іноземних міцних напоїв[2]. Отже, можна констатувати, що маніфест від 16 квітня 1817 р. в повному обсязі так наколи і не запрацював (принаймні імпортних горілчаних виробів одесити так і не дочекалися). Між іншим, указом від 26 травня 1820 р. до Одеси було заборонено ввезення іноземної солі[3].

Змін режиму порто-франко вимагали й одеські митники, що ремствували на неможливість перешкодити поширенню контрабанди й ефективно здійснювати пропуск людей до міста (керівник одеської митниці І. Дітерікс). 1820 р. збори «поважних громадян» Одеси, в присутності градоначальника М. Трегубова, І. Бларамберга, міського голови та ін., підготували проект обмеження території порто-франко й виділення частини митних зборів на користь міста. Оскільки в цьому разі бажання центральної фінансової влади, промисловців, місцевої влади та митників співпали, уряд пішов на значні зміни правил порто-франко (вже через три роки після його запровадження).

Хоча одеське порто-франко не було реорганізовано на порто-франківський квартал чи «вільні склади» (як це фактично передбачав указ від 1 червня 1821 р., що так і не набув чинності)[4], указ Сенату від 9 червня 1822 р. запроваджував цілу низку обмежень щодо нього серед яких найсуттєвішими були: 1) значне зменшення території («перенести кордон Порто-франко до самих кордонів міста так, щоб передмістя Молдаванка та Пересип залишалися за межею»); 2) посилення митного контролю на кордонах; 3) стягування 1/5 частини мита з імпортних товарів на користь місцевого бюджету; 4) заборона ввезення до порто-франко іноземних міцних напоїв, а також солі та «залізних, сталевих й чавунних товарів, довіз яких до імперії заборонено тарифом 1822 року»; 5) заборона представникам станів, що не користувалися правами закордонної торгівлі, вивозити іноземні товари з Одеси тощо[5].

Зазначені обмеження, що мали в повному обсязі вступити в силу від 31 березня 1823 р., за словами сучасників «так змінили одеське портофранко, що, зберігши лише своє колишнє ім’я, воно втратило усі найголовніші вигоди свої, як для держави, так і для приватних вигод купецтва»[6].

У липні 1823 р. почав діяти новий кордон порто-франко, що включав до зони «вільного порту» лише центр сучасної Одеси (перший кордон порто-франко, будівництво якого свого часу коштувало місту значних коштів, після проведення поліцією відповідних обшуків та конфіскацій у населення одеських передмість іноземних товарів, було скасовано 4 серпня 1823 р.) [7].

Подальші зміни режиму порто-франко були пов’язані з діяльністю генерал-губернатора М. С. Воронцова, який виявився набагато більш послідовним прихильником «вільної торгівлі», ніж генерал-губернатор О. Ф. Ланжерон. На початок правління М. С. Воронцова, незручності другого кордону порто-франко для мешканців Одеси, особливо її передмість, стали надто очевидними. Водночас чергових змін умов функціонування

«вільного порту» вимагали місцеві митники. Так, митний чиновник Д. Інглезі пропонував перенести кордон порто-франко, виходячи, переважно, із суто фіскальних інтересів (бо цей кордон: 1) «проходить в багатьох місцях між близькими з обох боків будівлями, так що товари легко можуть бути перекинутими за межу»; 2) відрізає від міста всі головні джерела води та млини, внаслідок чого «виникають складнощі щодо обстеження зернового хліба та водовозних діжок, яких щоденно проходить через обидві застави до тисячі, і в яких можливо зручно переховувати контрабандні товари»; 3) відокремлює від міста хутори та передмістя «Молдованку та Пересип, які раніше користувалися правами порто-франко» й мешканці цих передмість, «не маючи можливості, доставити необхідні для них речі, змушені вигадувати засоби для таємного провозу їх з Одеси, не лише задля уникнення сплати мита, але й тому, що самі не мають права оголошувати покупки свої на митниці»; 4) залишає поза межами порто-франко хутори, з яких постійно привозили «на продаж сіно та інші припаси», що надавало можливість контрабандистам «переховувати у возах товари»; 5) позбавляє мешканців Молдованки та Пересипу засобів до існування, що їх мали інші мешканці

42

  1. ↑ ДАОО. ф. 40, оп. 1, спр. 58.,арк. 7.
  2. ↑ ПСЗРИ. – Собр. 1. – Т. 37. – № 28595. – С. 679.
  3. ↑ Там само. – №28285. – С. 238.
  4. ↑ Там само. – №28633. – С. 714 – 719.
  5. ↑ Там само. – Собр. 1. – Т. 38. – № 29068. – С. 227 – 230.
  6. ↑ ДАОО, ф. 1, оп. 190 (1826 р.), спр. 28, арк. 16.
  7. ↑ Там само, оп. 220 (1823 р.), спр 4, арк. 22–23.
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Сторінка:Журнал_«Краєзнавство»,_2015._–_Ч._1–2.pdf/40&oldid=111600