Сторінка:Журнал «Краєзнавство», 2015. – Ч. 1–2.pdf/41

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

Юридичні умови функціонування Одеського порто-франко 1819–1859 рр.

міста; 6) є незручним як захист країни від епідемій). Д. Інглезі запропонував здійснити низку змін, щодо функціонування в Одесі митної служби, встановити додаткові формальності щодо експорту та імпорту [1].

За дорученням М. Воронцова пропозиції Д. Інглезі «були розглянуті та доповнені» керівництвом Одеського митного округу, яке в свою чергу склало «записку», спрямовану до С.-Петербургу М. Воронцовим 17 листопада 1824 р. У цій «записке» пропонувалося три можливі рішення щодо існуючого кордону порто-франко: «або знищивши його, перенести на попереднє місце (тобто повернутися до межі 1819 р. – Т.Г.), або влаштувати новий кордон між ними обома, або обмежити порто-франко лише карантином та гаванню»[2].

Не погоджуючись з пропозиціями Д. Інглезі обмежити одеську торгівлю, й варіантом, коли порто-франко зводилося лише до «вільної гавані» М. Воронцов 28 березня 1825 р. склав своє подання на ім’я міністра фінансів імперії. Необхідність зміни кордону порто-франко генералгубернатор аргументував інтересами місцевого населення («положення його є занадто незручним для мешканців міста Одеси і особливо передмість Молдаванки та Пересипу. Міські мешканці можна сказати зараз замкнені по своїх будинках: вони позбавлені вільного в’їзду до околиць міста, де влаштовано багато закладів та дач; вони потерпають від нестачі води, бо всі фонтани знаходяться поза межею; а обивателі Молдаванки та Пересипу, які складаються здебільшого з нижнього класу тутешніх громадян, не тільки позбавлені вигод, що надаються міським мешканцям, але й виплачуючи однакові з ними податі та повинності, віддалені від Міста межею Порто-франко і, не маючи з ним вільного сполучення не можуть займатися ані промисловістю ані роботами, що дають їм можливості для харчування»), а також поліпшенням захисту країни від епідемій.

Тодішній міністр фінансів Є. Канкрін, зважаючи на пропозиції із засипки Д. Інглезі, пропонував створити два кордони порто-франко – перший, зовнішній, по кордону порто-франко 1819 р., а другий, внутрішній, той, що його пропонував зробити М. Воронцов (бо, на думку міністра фінансів, «куди б кордон не був перенесений, які б не були прийняти охоронні засоби, якщо буде існувати один кордон... то вельми

важко і майже неможливо буде припинити таємний перевіз та перекидання товарів»).

М. Воронцову вдалося уникнути такого рішення, залякавши Є. Канкріна тим, що вельми значна територія між старим та пропонованим кордонами порто-франко (навколишні хутори, Слобідка та інші дальні передмістя Одеси) будуть зоною невизначеною з митної точки зору й перетворяться на притулок контрабандистів – «не лише хутори, а й цілі поселення, які будуть служити надійним укриттям для людей, що таємно товари провозитимуть». В якості компромісу було вирішено влаштувати один новий кордон, але з двома ровами, що значно збільшило вартість його будівництва. М. Воронцову не вдалося відстояти права на безмитне ввезення вглиб країни одеських промислових виробів[3].

Оскільки між Є. Канкріним та М. Воронцовим не було особистої неприязні, міністр фінансів йшов на поступки генерал-губернатору у дрібних питаннях. Так, 14 травня 1825 р., на прохання М. Воронцова, Є. Канкрін дозволив «щоб усіх хто проїжджає з особливими білетами, від градоначальника... пропускали через застави порто-франко безперешкодно й без усілякої зайвої зупинки під час огляду їхніх екіпажів, з дозволом при тому возити з собою у невеликій кількості різні харчові припаси й дрібні речі, які можуть бути їм потрібні для споживання»[4].

Задовольняючи прохання різних груп населення (мешканців хуторів, працівників каменоломень, власників салотопних заводів та ін.), М. Воронцов, листом від 2 червня 1826 р., просив Є. Канкріна влаштувати додаткову третю митну заставу на межі порто-франко «для привезення в місто каміння необхідного для будівництва, в’їзду з навколишніх хуторів», а листом від 27 вересня 1826 р. – четверту таку ж заставу, «через яку можна було б... привозити до міста каміння для будівництва та з боєнь або салганів, що біля неї знаходяться, м’ясо для міста». Оскільки обидві застави мали працювати лише на в’їзд, міністр фінансів не був проти й надав відповідні дозволи 7 червня та 18 жовтня 1826 р.[5].

Влітку 1826 р. М. Воронцов здійснив спробу повернути Одесі всі права надані маніфестом від 16 квітня 1817 р. Для підкріплення своєї пропозиції достатньою кількістю аргументів генералгубернатор використав докладну записку «Про відновлення в місті Одесі порто-франко без

41

  1. Там само, ф. 59, оп. 2, спр. 747, арк. 41–42.
  2. Там само, ф. 1, оп.190 (1825 р.), спр. 47, 18. арк. 10.
  3. Там само, ф. 1, оп.192, спр.111, арк. 40–45.
  4. Там само, ф. 1, оп.190 (1825 р.), спр. 47, арк. 51.
  5. Там само, арк. 192, 235, 236, 249.