Сторінка:Журнал «Східний світ», 1930. – № 1–2 (10-11).djvu/241

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

З другого боку, коли в XVI ст. в руській політиці на Кавказі статегія певно переважала над економікою, то тепер в XVII ст. і безпосередньо економічні інтереси починають перетягати увагу Москви до Кавказу як до такого. Відійшовши після заколотів, почуваючи себе сталіше у своїх прикавказьких володіннях, Москва починає все більше цікавитися тими економічними можливостями, які відкривалися для неї на Кавказі взагалі і зокрема в Грузії. У зв'язку з таким ускладненням русько-грузинських взаємин і руської політики на Кавказі, в XVII ст. намічається нові шляхи сполучення поміж Грузією та Росією, а руські посольства, що йдуть цими шляхами, одержують все складніші завдання. Тут великий інтерес являють три руських посольства до Грузії: князя Мишецького до Кахетії (1640–1643 р.р.), дяка Єлчина і священика Захарова до Мінгрелії (1639–1640 р.р.) і дворянина Толочанова та деяка Ієвлева до Імеретії (1650–1652 р.р.).

Посольство Мишецького повинно було передавати царю Теймуразові грошову субсидію і достеменно договоритися про взаємини Кахетії з Росією. Попередивши про це посольство Персію і кумикських володарів і вважаючи, що за таких умов ці останні не наважаться на дуже значні ексцеси, московський уряд вирішив відправити це посольство через кавказькі провінції Персії. Вже вищезгадане посольство Волконського і Хватова поверталося з Кахетії через Шемаху і Дербент і звідти морем до Астрахані. Маршрут посольства Мишецького за днями слідування і пунктами зупинок, особливо в його першій половині (до Дербенту), визначається досить точно. Вийшови з Тереку 19 травня, посольство переправилося 22 травня через р. Кізляр, 23-го через Аксай, 25-го через Койсу і 26 було у тарковського володаря Сурхая, де затрималося 4 дні через підводи та суперечки з терськими станичниками, які супроводили посольство й не побажали йти далі. Звідси шлях посольства йшов до Дербенту самим берегом Каспійського моря. Посувалися вони досить швидко — до 30 кілометрів в день, але затримки на зупинках були набридливі й довгі. 31 травня вони в Буйнаці, 1 червня — в Кайтазі, де затрималися на цілий тиждень, тому що місцевий володар („уцмей кайтацкий“) вимагав, щоб посольство оплатило ті витрати, яких, за його словами, в свій час зазнав його прикажчик в Астрахані. На 8 червня дісталися до Дербенту, де нова зупинка на 10 день через відсутність місцевого володаря, Байрам-