Відтак знову привели й посадили правити країною того парона, що його приводили перед Івоном. Про це ось стільки.
1574. Року 1023. Помер турецький хондикар султан Селім, натішившись дев’ятьма роками правління, замість нього сів його син султан Мурад.
1574. Року 1023. У Стамбулі упокоївся в Бозі Тер Ґрікор єпископ, той що Ванеці, який, маючи на львів’ян образу, полишив цей край, і перебував він єпископом 22 роки, і очолював катедру в цих краях – в Ілові та Кам’янці.
1575. Року 1024, 12 жовтня, вівторок. Напали на місто Кам’янець татари й кружляли нечестивці довкола міста, і попалили села всі – Довжок і Новоселицю, і Кубачів[1], і вірменську церкву святого Лусаворіча, і багато інших сіл, міщани швидко заховалися у фортеці та поховалися по довколишніх горах, і тільки лучники[2] нишпорили містом без остраху та ляку. Деякі дійшли аж до Львова і насилу врятувалося місто, бо навіть гарматами не могли відігнати їх, а тоді подалися довкруж Ілова, і весь навколишній край спалили вогнем, від Ілова і до Кам’янця не було такого місця чи поселення, щоб вони його поминули. І захопили людей та худобу, що було – геть усе вимели, забрали з краю все добро, і так аж до Луцька: Литовський край, і Волинський край, і Подільський край – скільки могли до рук захопили – все забрали, без числа і ліку. А тоді вирушили собі, і перейшли Турлун нижче Хотина, неушкоджені зі всім полоном та здобиччю перейшли на той бік річки, та так і подалися собі нечестиві, не боячись нікого й не остерігаючись. І такого нечуваного зухвальства від поганців не було відколи стоїть місто Кам’янець, щоб отак у місті (всі) сиділи в сум’ятті й тривозі, полишити все напризволяще, щоб усі, як один, тремтіли, і щоб ніхто з ішханів чи вельмож бодай якусь спритність чи кмітливість, чи хоч трохи відваги не проявив, щоб напасти на нечестивців чи розбити їх, як бувало колись за мужів завзятих, войовничих і хоробрих. Але не треба дивуватися з того, що Господь позбавив їх спромоги, згідно пророцтва Ісаї, вустами якого прорік Господь що “Відтяв Господь в Ізраїля голову й хвіст, велике й мале одного дня, і потрапив люд у полон, оскільки не визнавали Бога вони, і багато з них трупом лягло – зголоднілих без хліба і спраглих без води. Та попри все це, не схаменувся люд, й не попросив помочі Божої, аж поки Він не розгнівався. Через це не порадіє Бог за юнаків їхніх, і вдов їхніх та сиріт не пожаліє, бо лихі вони й погані, а вуста їхні неправду глаголять” і далі згідно писання. Тож тепер збулося (це) пророцтво щодо ішханів цієї країни, бо не мали вони злагоди поміж собою, ні честі, ні покори, ні любові Божої у серцях своїх, через що захотів Господь всемогутній покарати країну їхню, й очистити їх від чванства і пихи серед високої влади, через море гріхів наших. Тож нехай Господь Бог дарує їхнім душам тверезість, силу, й мудрість, щоб не знехтували і тим, що їм було явлено, пересторогою від невірних і нечестивих, бо ніколи не було такого, як оце тепер стряслося.
1577. Року 1025. За наказом цього короля приїхало двоє ішханів, які звуться Ревізори[3] й, пробувши два дні в Кам’янці, поїхали.
1577–8. Вірменського року 1026. Цього року прибув до Волощини новий парон, ім’я якого Подіова Івон[4], бо колишній парон Петра напустив до країни латинців і турків, і мешканці від них зазнавали великих утисків, як колись ізраїльтяни в Єгипті від фараона, тож через це зненавиділи його і не захотіли, щоб він правив. І цей Подкова Івон колись бував у країні й, полишивши її подався до маджрів, а відтак прибув до Країни ілахів, час від часу навідуючи вельмож. І парони, таємно направивши йому листи з власними підписами й печатками, запросили його господарем, й на заклик їхній зібрав він 400 козаків[5] і вступив з ними до Валахії, і підступив прямісінько до
- ↑ У тексті: զՏօլշքան և զՆովասելիցան և զԳօպոչովն.
- ↑ У тексті – նետաձիք. Лучниками у вірменських літописах називали татар, а ще раніше татаро-монголів.
- ↑ Примітка Г. Алішана – քննիչք, – слідчі. Йдеться, очевидно, про королівських уповноважених щодо проведення люстрації, тобто ревізії королівської та іншої маєтності в Польщі.
- ↑ Іван Підкова (? – 16.06.1578, Львів) – козацький гетьман, молдавський господар (1577–1578), зведений брат (по матері) господаря Іона Лютого. За переказами, немовлям його врятували від татар і виховали козаки. Був такий сильний, що навіть ламав підкови (за це запорожці прозвали його Підковою). Брав участь у морських походах Самійла Кішки. Очолювані Підковою козацькі загони завдали поразок татарам під Очаковом, Кафою, Козловом. На початку листопада 1577 року за підтримки козацького загону гетьмана Якова Шаха він, як брат страченого турками Івона Воде Лютого, виступив проти ставленика Туреччини, молдавського господаря Петра VI Кривого. 30 листопада 1577 р., здобувши Ясси, Іван Підкова був проголошений молдавським господарем, після чого козацький загін повернувся в Україну. Проте невдовзі, відчувши, що не втримає владу, І. Підкова і сам намірився пробиратися на Січ, однак, здавшись на пораду брацлавського воєводи Яна Збаразького, поїхав до Варшави, аби замиритися з польським королем. Той, прийнявши його, наказав ув’язнити, а згодом, під тиском турків, стратити. Це сталося у Львові 16 червня 1578 року в присутності багатьох городян і турецького чавуша. За переказами, перед стратою І. Підкова промовив: “Мене привели на страту, хоча за свого життя я не вчинив нічого такого, за що заслужив би таку смерть. Знаю одне: я завжди боровся мужньо як чесний лицар супроти ворогів християнства і завжди діяв для добра і користі своєї Батьківщини, і жив єдиним прагненням – бути їй опорою і захистом…”. По смерті, його було поховано в місцевій Успенській церкві. Згодом козаки перевезли його останки до Канева, поховавши в одному з православних монастирів, де покоївся також Самійло Кішка.
- ↑ У тексті – զԽազախներն.
