Не зважаючи на ту виключну ролю, яку відограло в розвиткові української громадської думки перше таємне товариство 1847 року, його історія, особливо внутрішня, мало освітлена через брак необхідних матеріялів. Як відомо, члени Кирило-Методіївського брацтва не лишили по собі якихось матеріялів, що освітлювали б справу: все було конфісковано при першому трусі в кожного братчика, а саме товариство не встигло ще широко розголосити свої думки й притягти до лав своїх ширші кола. І хоч у признаннях братчиків і згадувалося, что в них було до сотні однодумців серед української інтелігенції, але цей підрахунок був зроблений без певної точности і мав на увазі співчуваючих прихильників, на яких можна було рахувати в практичній роботі, а не формально звязаних членів товариства, які були б поінформовані в справах статуту брацтва та ідеологічних підвалин його роботи. Невеличкий гурток братчиків беріг, як тайну, те, що сам знав про себе, і в тих незначних по кількості споминах, які лишилися від цієї справи ми не знайдемо до кінця розказаної правди: видко було, що автори обережно торкалися в своїх споминах деяких моментів складу та деталів організації. Безумовно, що на цьому, на протиріччях, хитаннях і недомовках сказалося й те, що брацтво захоплено було в самому початку організаційного його періоду.
Спомини про 1847 р. маємо лише від Костомарова, в кількох варіянтах, та від Куліша. Костомарів найбільше відкрив лице брацтва і в ряді статтів підходив і до змалювання внутрішнього, інтимного та ідеологічного боку його життя. Куліш рішуче відцурався від брацтва. Шевченко помер раніш ніж можна було б згадати щось з свіжої тоді ще історії брацтва. Решта, або через своє далеке від літератури становище, або через особливо непріємні згадки, що звязані були з ліквідацією товариства, не залишили по собі писаних матеріялів до історії брацтва і навіть боялись згадок і натяків на своє минуле. Спроба Л. Мацієвича одержати якісь відомості від одного з притягнутих до справи—Савича, багато років пізніше після страшного розгрому товариства не привела ні до чого: коли Мацієвич лише натякнув на цю далеку історію, Савич припинив усякі згадки, сховався в собі і не обмовився ні одним словом що до брацтва, й на инші питання одповідав неохоче.
Цій таємничості, якої додержувалися й инші братчики, допомагали всі обставини й умови, якими оточили цю справу підчас самого процесу жандарми, а пізніше—цензура. Перші брали підписку з притягнутих до справи про нерозголошення того, про що питали на слідстві в запідозрених,
