Перейти до вмісту

Сторінка:Журнал «Україна», 1924. – Кн. 1-2.djvu/62

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

та винуватих, друга старанно викреслювала й вирізувала не то статті, а частенько й самі згадки про Кирило-Методіївське товариство. З найвідоміших фактів про це можемо нагадати викреслення розділу з Шенрокової біографії Куліша („К: Ст.“ 1901), в якому росповідалося про брацтво; вирізка й знищення статті В. Семевського з „Русского Богатства“ (1911 р. кн. 5 і 6). Крім того нам відомо, що в Ленінградському Музеї Революції переховуються гранки якогось журналу з матеріялами до історії Кирило-Методіївського товариства, не пропущені цензурою[1]). Як що иноді, в тій самій „Київській Старині“ й друкувались матеріяли до історії брацтва, то лише в особливій формі, під заголовками, які мусіли вже відразу показати справу в благонадійному освітленні, а самим змістом не нагадували про політичні цілі таємного товариства, а лише висували наперед словянофільські тенденції брацтва.

Але й за кордоном за ввесь час не з'явилося нічого, що могло б бути оціненим, як основне джерело до історії брацтва.

Таким чином, лишалася єдина надія на урядові папери, що торкалися арешту, слідства, процесу, заслання та адміністраційного догляду за членами товариства. І дійсно, коли за часи революції перед дослідниками одкривалися таємні архіви, вперше—р. 1905 і остаточно після 1917 р., відкрилась нова можливість пустити в науковий обіг офіційні данні про справу і про самих членів брацтва. Правда вже в 1890-х роках, завдяки звязкам своїм і енергійному клопотанню, Мик. Іл. Стороженкові вперше пощастило зазнайомитись з справами, зробити де-які витяги й опублікувати де-які матеріяли. Але йому було показано далеко не все, і зараз красномовним свідоцтвом таємничости навколо справи з’являються прошиті й запечатані сторінки справи, починаючи з 1855 р. (царювання Олександра II): в такому вигляді справа давалася ученому дослідувачу.

Основних справ по Кирило-Методіївському товариству було дві. Одна в Київі—справа канцелярії генерал-губернатора Бибикова за 1847 р. під ч. 313 в двох частинах і друга в Ленінграді в 20 частинах—справа „III Отдѣленія с. е. и. в. канцелярій“.

Розуміється розшуки братчиків, арешти їх по ріжних місцях України, а потім заслання по ріжних містах Росії мали де-які відгуки в паперах і инших урядових канцелярій, губернаторських, губерніяльних правлінь, жандармських управлінь то що. Але основними справами, де відбивалися зовнішня історія та ідеологія брацтва, були ці дві, названих вище.

На жаль сліди одної з цих справ, саме Київської, загублені.

По цій справі ще в 90-х роках були зроблені публікації з паперів Ригельмана в „Київській Старині“[2]), а в 1914 р. справу цю було використовано в Шевченківському Збірнику Наукового Т-ва в Київі, де М. С. Грушевським були надруковані зізнання братчиків. З цієї справи Ор. Ів.

  1. Тут повний текст Костомарових „Книг Битія“. По шріфту можна гадати, що це коректурні гранки „Русской Старины“. Під матеріалами немає підпису того, хто їх подав.
  2. „Папери Рігельмана“ це був псевдонім, видуманий як форма для публікації кирило-методіївських паперів генерал-губернаторського архіву, котрими зайнявсь пок. Н. В. Молчановський, що від 1891 р. був начальником відділу канцелярії київського генерал-губернатора, а від 1902 її начальником. Він узяв кирило-методіївське діло до дому, в глибокім секреті, з великими обережностями зробив з нього копію писав її глухонімий переписувач, умисно вишуканий для сього — це оповідав мені пок. Молчановський перед смертю). По смерти Молчановського (в грудні 1906 р.) ця копія переховувалась у його приятеля О. Ів. Левицького. Він носився з гадкою її опублікування, але не відважаючись це зробити, кінець кінцем передав її для опублікування мені, до огляду на 100-літні роковини народин Шевченка, зимою 1913 р. по опублікуванню витягів з неї, копія була повернена Ор. Ів. Левицькому.

    Ред.