та винуватих, друга старанно викреслювала й вирізувала не то статті, а частенько й самі згадки про Кирило-Методіївське товариство. З найвідоміших фактів про це можемо нагадати викреслення розділу з Шенрокової біографії Куліша („К: Ст.“ 1901), в якому росповідалося про брацтво; вирізка й знищення статті В. Семевського з „Русского Богатства“ (1911 р. кн. 5 і 6). Крім того нам відомо, що в Ленінградському Музеї Революції переховуються гранки якогось журналу з матеріялами до історії Кирило-Методіївського товариства, не пропущені цензурою[1]). Як що иноді, в тій самій „Київській Старині“ й друкувались матеріяли до історії брацтва, то лише в особливій формі, під заголовками, які мусіли вже відразу показати справу в благонадійному освітленні, а самим змістом не нагадували про політичні цілі таємного товариства, а лише висували наперед словянофільські тенденції брацтва.
Але й за кордоном за ввесь час не з'явилося нічого, що могло б бути оціненим, як основне джерело до історії брацтва.
Таким чином, лишалася єдина надія на урядові папери, що торкалися арешту, слідства, процесу, заслання та адміністраційного догляду за членами товариства. І дійсно, коли за часи революції перед дослідниками одкривалися таємні архіви, вперше—р. 1905 і остаточно після 1917 р., відкрилась нова можливість пустити в науковий обіг офіційні данні про справу і про самих членів брацтва. Правда вже в 1890-х роках, завдяки звязкам своїм і енергійному клопотанню, Мик. Іл. Стороженкові вперше пощастило зазнайомитись з справами, зробити де-які витяги й опублікувати де-які матеріяли. Але йому було показано далеко не все, і зараз красномовним свідоцтвом таємничости навколо справи з’являються прошиті й запечатані сторінки справи, починаючи з 1855 р. (царювання Олександра II): в такому вигляді справа давалася ученому дослідувачу.
Основних справ по Кирило-Методіївському товариству було дві. Одна в Київі—справа канцелярії генерал-губернатора Бибикова за 1847 р. під ч. 313 в двох частинах і друга в Ленінграді в 20 частинах—справа „III Отдѣленія с. е. и. в. канцелярій“.
Розуміється розшуки братчиків, арешти їх по ріжних місцях України, а потім заслання по ріжних містах Росії мали де-які відгуки в паперах і инших урядових канцелярій, губернаторських, губерніяльних правлінь, жандармських управлінь то що. Але основними справами, де відбивалися зовнішня історія та ідеологія брацтва, були ці дві, названих вище.
На жаль сліди одної з цих справ, саме Київської, загублені.
По цій справі ще в 90-х роках були зроблені публікації з паперів Ригельмана в „Київській Старині“[2]), а в 1914 р. справу цю було використовано в Шевченківському Збірнику Наукового Т-ва в Київі, де М. С. Грушевським були надруковані зізнання братчиків. З цієї справи Ор. Ів.
- ↑ Тут повний текст Костомарових „Книг Битія“. По шріфту можна гадати, що це коректурні гранки „Русской Старины“. Під матеріалами немає підпису того, хто їх подав.
- ↑ „Папери Рігельмана“ це був псевдонім, видуманий як форма для публікації кирило-методіївських паперів генерал-губернаторського архіву, котрими зайнявсь пок. Н. В. Молчановський, що від 1891 р. був начальником відділу канцелярії київського генерал-губернатора, а від 1902 її начальником. Він узяв кирило-методіївське діло до дому, в глибокім секреті, з великими обережностями зробив з нього копію писав її глухонімий переписувач, умисно вишуканий для сього — це оповідав мені пок. Молчановський перед смертю). По смерти Молчановського (в грудні 1906 р.) ця копія переховувалась у його приятеля О. Ів. Левицького. Він носився з гадкою її опублікування, але не відважаючись це зробити, кінець кінцем передав її для опублікування мені, до огляду на 100-літні роковини народин Шевченка, зимою 1913 р. по опублікуванню витягів з неї, копія була повернена Ор. Ів. Левицькому.
Ред.
