— Додам ще, що ми одвідаємо порт Голоду.
— Порт Голоду! — скрикнув припертий до стінки француз. — Цей порт дуже відомий в географічних літописах.
— Зважте ще також, пане Паганелю, — озвалася леді Еллен, — взявши участь в нашому намірі, ви матимете право сполучити ім'я Франції з іменем Шкотії.
— А так, так!
— Вчений географ може добре прислужитися нашій експедиції, а що може бути краще, як об'єднати науку з любов'ю до людей.
— Чудово сказано, леді!
— Скоріться долі. Візьміть приклад з нас. Доля післала нам цього документа, і ми вирушили в путь. Доля привела вас на палубу „Дункана“: не залишайте її!
— Чи хочете, щоб я вам одверто сказав, мої шановні друзі, — ви дуже бажаєте, щоб я залишився?
— Та ви, Паганелю, самі вмираєте від бажання лишитися, — засміявся лорд Гленарван.
— Що-ж діяти! — скрикнув вчений географ, — я боявся бути настирливим.
Тай зраділи-ж страшенно всі на кораблі, довідавшися, що Паганель залишається. Роберт так пустотливо, так жваво кинувся йому на шию, що поважний секретар Географічного Товариства трохи не впав горілиць.
— Ач, який дужий, — сказав він. — Я його вивчу географії.
А що Джон Мангльс опріч того дбав, щоб Роберт вийшов на моряка, Гленарван хотів з нього зробити відважну людину, майор — спокійного, витриманого юнака, леді Еллен істоту добру й великодушну, а Мері хотіла бачити в свойому братові вдячність таким вихователям, — цілком очевидно, з Роберта мав бути колись бездоганний джентльмен.
„Дункан“ швидко навантажив вугілля і залишивши цю сумну місцевість, подався на захід, до берегів Бразилії. 7-го вересня, перейшовши екватор під легеньким північним вітром, опинився він у південній півкулі.
Подорож була приємна, без ніяких перешкод. Кожний пасажир плекав палку надію відшукати капітана Гранта, і надія ця день-у-день збільшувалася. Чи не найбільше за всіх на „Дункані“ певен цього був капітан. Та, проте, його впевненість залежала, переважно, від бажання, що глибоко запало в серце Джонові Мангльсу, — бачити міс Мері щасливою. Він мав зовсім особливе почуття до цієї дівчини, і так гарно
