Бо бійка почалася.
Дрижить земля, зірвалась буря, досипалось останнє пожовкле листя. Як соколи — б'ють ворогів.
Тікають ярани. Дрижить гора, шумить ліс, сиплеться листя. Тікають ярани, — кущі поглинули останніх їхніх бійців.
Перемога. Цілі шпалери веселих парубків з круглими сяйвами над обличчям, ще стрункіші, ще бадьоріші, ще веселіші, ще жартовливіші, — от як Андрій Головченко. І я підняв голову, заклав руки в кешені не гірш, як Андрій Головченко. З співами пішли парубки на село. З шапкою набакир, з задраною головою, з гордовитою посмішкою, з руками в кешенях біг я за ними аж до самого села.
На другу неділю я буду там.
На другу неділю я був знову там.
Парубків на цей раз не було.
Були тільки ми, малі хлопці та підлітки.
І нам тепер належить велика роля побити, перемогти. Ми її виконаєм.
Спочатку ми мирно бесідували, як той раз парубки, не було тільки цигарок, а то і цигарки покурили-б. А далі розпочали бійку.
Трудно і важко було битися.
