Грюкає засів… риплять двері… Надія у грудях… надія…
Холодні руки матері переривають мій жах.
Бліде з усмішкою обличчя… воно врятувало…
У хаті було якось надто просторно. Потім я ніколи не пригадую нашу хату такою — завжди в ній багато було речей. Займали вони майже всю хату; ніде було і повернутися. Сама пічь займала чверть хати; між піччю і стіною, просто дверей стояв піл, а між полом і піччю біля стіни низенький ослінчик, від якого йшов запічок просто на піч.
Так було тоді, так було й потім. Але потім хата була заставлена ще діванами, лавами і столом так, що коли лягали двоє серед хати головою до столу і ногами до дверей, то пройти було ніяк. Але тепер, я пригадую, було в хаті дуже просторо; і не було, здається, дівана, не було й столу, — а може й був стіл.
Був вечір. Посеред хати стояв невеличкий стільчик; на ньому горіла лямпа. Щось
9
