Перейти до вмісту

Сторінка:Заливчий Андрій Зарізяка 1924.djvu/24

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Усім надокучило таке заняття. Нарешті він виняв скрипку, — усі кинулися до його, покидали свої місця, хто товпився біля столу, хто виліз на парту; заблищали очі, витягнулись шиї. Далі він взяв смичка і став намазувати його якоюсь жовто-прозорою грудкою. Усі зацікавились, усі не розуміли, для чого то і що то. Один з нас, видко, найбільше знав — Оверко. Він, видко, хотів похвалитися перед нами своїм знанням, а, може, просто, впізнавши знайому штуку, з величезною зацікавленністю запитав:

— Дядьку, то жевиця?

Усі мовчали. Учитель взяв смичка і несподівано вдарив Оверка по голові. Усі зареготалися.

Таке у Оверка зробилося обличчя приголомшене, здивоване і заплакане.

— Я ж вам казав, що дядьком не можна називати, — Никандр Викторович!

Знову регіт і вигуки:

— Дядьку, то жевиця, дядьку, то жевиця — дражнили Оверка.

А приголомшений Оверко не знав, що й одповідати.

Вчитель втихомирив нас, проспівав з нами якусь молитву і відпустив.

 

23