Сторінка:Заливчий Андрій Зарізяка 1924.djvu/24

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Усім надокучило таке заняття. Нарешті він виняв скрипку, — усі кинулися до його, покидали свої місця, хто товпився біля столу, хто виліз на парту; заблищали очі, витягнулись шиї. Далі він взяв смичка і став намазувати його якоюсь жовто-прозорою грудкою. Усі зацікавились, усі не розуміли, для чого то і що то. Один з нас, видко, найбільше знав — Оверко. Він, видко, хотів похвалитися перед нами своїм знанням, а, може, просто, впізнавши знайому штуку, з величезною зацікавленністю запитав:

 — Дядьку, то жевиця?

 Усі мовчали. Учитель взяв смичка і несподівано вдарив Оверка по голові. Усі зареготалися.

 Таке у Оверка зробилося обличчя приголомшене, здивоване і заплакане.

 — Я ж вам казав, що дядьком не можна називати, — Никандр Викторович!

 Знову регіт і вигуки:

 — Дядьку, то жевиця, дядьку, то жевиця — дражнили Оверка.

 А приголомшений Оверко не знав, що й одповідати.

 Вчитель втихомирив нас, проспівав з нами якусь молитву і відпустив.

23