Сторінка:Заливчий Андрій З літ дитинства 1919.djvu/21

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— 17 —

в сіряк і з такою приємністю дивився в далечину! Потім, приплющивши очі дивився на обидва сонця — внизу і вгорі.

Довгі-довгі, рівні тоненькі проміння тяглися од сонця аж до моїх очей… червоні, жовті, білі… і так приємно… По кожі проходив мороз. А сонце світило в обличча і гріло приємно і мягко. І так мені хотілося без перестану дивитись і лежати. Чомусь було надзвичайно спокійно і любо, так любо… Мені байдуже було про других. А мені було так хороше! Якось надзвичайно… Мати кидала часто роботу, приходила до мене і гладила по голові. І тоді ще краще гріло мене сонце, ще ліпшим здавалось проміння…

Вже тільки над-вечір мені сказали, що я хворий, наказали не вставати з дівана, — мене перенесуть. Мені так приємно було: стільки турбот, мені й ходить не треба — перенесуть. Так хороше…

Внесли дівана, поставили біля печі, і на його мене поклали на подушках. І знову мені так приємно було. Мати підходила часто, ласкаво говорила до мене і гладила по голові. Я напів спав…

І от мені здавалось, що у мене товсті великі руки і ноги, і голова у мене здорова. Я брав нашу велику піч в свої обійма і ніс кудись. Хиталося усе піді мною… І я почував, що в руках у мене не піч, а