Сторінка:Записки Наукового товариства імени Шевченка. Том 122. 1915.djvu/33

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


над Старцем 7. серпня 1638 р. покінчила довгу кампанїю; повстанцї і реєстрові мали з собою погодити ся і приняти спільних полковників, яких визначить коронний гетьман; старшинство над війском задержував гетьман для себе[1]. Між ново іменованими полковниками, в числї шістьох, не бачимо Іляша Караімовича[2]. Полковників вибрано по половинї з вірних реєстрових і з повстанцїв; се була компромісова лїста і тому мабуть Потоцький не давав туди Караімовича, що мав занадто правительственну краску і міг стрінути ся з недовірєм більшости. Гетьман чекав, щоби уми вспокоїли ся і тодї готував нагороду для вірного слуги річипосполитої. На остаточній комісії на Масловім Ставі 4. грудня 1638 р. козаччина мусїла приняти сувору конституцію, що мала основно змінити устрій реєстрового війска: на чолї стояв королївський комісар, полковниками ставала шляхта. Не відступлено нї трохи від букви закона, — навіть для такого певного чоловіка, як Караімович, не було виїмку, — переяславське полковництво заняв шляхтич Станислав Олдаковський. Для Караімовича лишено тільки найвисший уряд доступний козакови — війскове осаульство; другим осаулом був іменований Левко Бубнівський, а обом віддано похвали: „через весь той час розрухів не тільки не лучили ся до своєволї, але противно додержуючи вповнї віри і підданства й. к. м., богатьом иншим були приводом до доброго“[3]. Платню діставав осаул 600 золотих річно; се була офіціяльна нагорода, яку одержав Іляш за свою службу; на такім становищі дочекав мабуть до початків Хмельниччини, що забрала його як одну з перших жертв.

Караімович не тїшив ся симпатією у повстанцїв, — се річ зрозуміла. Гуня в таборі над Сулою як услівє помиреня ставив видачу Іляша і пятьох инших „вірних“ козаків[4]; козаки над Старцем жалували ся, що Караімович забрав монастирський скарб в Терехтемирова[5]. Іляш жив під страхом, що з ним зроблять, як з иншими прислужниками польського панованя[6]. Причини сього нам ясні. Але тяжше пояснити собі, яке було становище Караімовича між реєстровими, чим він вибив ся на їх проводиря, що взагалї репрезентував собою.

  1. Okolski o. с. 176.
  2. ibid. 188.
  3. ibid. 193.
  4. ibid. 139.
  5. ibid. 179–180.
  6. Пор. М. Грушевський I. с. с. 279, 289 (з сучасних реляцій).