І дійсно, старшина „вірних козаків“, особливо кошовий Чепіга і військовий судія Головатий силкують ся з свого боку ужити всїх способів, аби допомогти урядови і таким робом заслужити „ласки та вниманія“ царицї та вищого росийського начальства[1]. Способами сими старшина не перебирає. Досить ілюструвати се нехтуваннє старшини моральними мотивами прикладом Антона Головатого, котрий під час війни Росії з Турціею 1787–1788 р. пустив поголоску, що „по заключеніи съ Турками мира, всѣ турецкіе Запорожцы будутъ выданы Россіи, какъ военные дезертиры“[2]. Поголоска не мала, звичайно, під собою жадного фактичного ґрунту, але певний вплив на еміґрантів і еміґрацію вона відограла: поголоска ся, як сьвідчить один офіціальний історик чорноморських козаків[3] не одного „черноморца удержала отъ постыднаго (sic!) перехода за Дунай къ невѣрнымъ козакамъ и гибельно подѣйствовала на нѣкоторыхъ, принявшихъ законъ Магомета. Эти отступники отъ вѣры христіанской, по выраженію казаковъ, потурчились, чтобы не считаться русскими козаками и навсегда уже остаться въ турецкой державѣ безъ выдачи русскимъ при заключеніи мира съ Турціей“.
Спосіб, на який зважив ся Головатий, щоб „заслужить ласки и милостей“ від росийського уряду, нагадує анальоґічне поводженнє в подібній же справі не меньше відомого кошового Гладкого, котрий для привернення „турецьких Запорожцїв“ на свій бік і виводу їх з Турції, пустив „вымышленные слухи о томъ, что по случаю предстоящей войны съ Россіей, Султанъ намѣренъ переселить Запорожскую (Дунайську) Сѣчь въ Египетъ“[4]. Сей — так характеристичний для морального образу і дїяльности двох віддалених один від другого цїлими десятолїттями проводирів і дїячів „вірних“ козаків, стає улюбленим і для всїх иньших, хто силою ріжних умов брав участь в приверненню назад „під могучую руку Россіи“ турецьких Запорожцїв.
Не зайвою, а досить характеристичною ілюстрацією таких заходів — такої сьвідомої брехнї, може стати один епізод
