Як Польща так і Угорщина власними силами не могла нїколи вийти поза середньовічні форми; де остаточно перейшли оба народи мертву точку, там се стало ся про стороннїй помочи, против волї головних представників національної ідеї[1].
В часї про який тут мова, по сїм і по тім боцї Карпат полїтичні сили були розложені у два ворожі собі табори: з одного боку монархічна власть з постійним змаганєм до абсолютизму, при помочи власних військових та грошевих засобів зпоза меж поля дїяльности; з другого широко привилейована суспільна верства, в оборонї власної переваги, полїтичної і соціяльної, стає до боротьби з монархізмом в імя „загрожених свобід“, конституцій, в імя полїтично-соціяльного ладу минулих „старих добрих часів“. Дві противні ідеї, ідея переміни й ідея збереженя, инакше поступу й консерватизму — станули до боротьби з собою. Тілько що хід сеї боротьби був неоднаковий. В Угорщинї перевага схиляла ся на бік монархізму, натомісць у Польщи ідея републиканського аристократизму остоювала ся против усїх ворожих заходів. В одній і другій державі символом національної ідеї стала ненависть до „Німцїв“ та боротьба з ними в імя національних святощів. В одній і другій державі полїтичний світогляд прибрав строго консервативний та аристократичний характер.
Однаковість полїтичного положіння, духове спорідненє й тотожність національної ідеольоґії — се не прояви видні що
- ↑ Середньовічний, і то доволї раннїй, характер полїтичних форм обох сусїднїх держав обіймає навіть ті правні норми, які некритичним умам здають ся часом зовсїм новочасними і дають підставу говорити про „конституцийно-парляментарного духа“ в старій Угорщинї і Польщи. Тимчасом така правна засада як: lex consensu populi fit et constitutione regis — знана у Франції ще в IX в.; дефінїція закона: quidquid de consilio et consensu magnatum et rei publicae communi sponsione auctoritate regia juxte fuerit definitum — мала повне значіннє в Анґлїї у XIII в.; або горде впевненє Раковція, що: Hungari non regum sed legum subditi sunt — се парафраза анґлійської полїтичної аксіоми ще в XIII в., що звучала: non est rex, ubi dominatur voluntas et non lex. (Пор. Koser, Die Epochen der absoluten Monarchie).
королем і народом, одначе угорське державне право не знало його формально. Все ж таки коронацийні декрети, а навіть присяги, підходили своїм змістом доволї близко до польських „пактів“, як ось умови вибору Лєопольда 1655 р. (друковані богато разів; Hist, des rév. I, 68–71; Corpus juris Hung. 1779, II, 7–9). В Семигородї анальоґія була ще близша; тут було знане навіть право veto, хоч не прислугувало воно кождому поодинокому послови.
