хлїб з польської України, (з Брацлавщини і Уманьщини, инколи з Галичини та з Волинї). „Здаєть ся“ — каже автор, туди возили і борошно. Деякі продукти вивозили і з Елисаветграду, на рештї до Туреччини возили і невільників. З Туреччини привозили вина, садовину (апелсини напр.), бакалїю, східні ласощі, ріжноманїтні вироби і т. и.
Розвитку торгу Гаджибея між иншим шкодило те, що вітри непокоїли кораблї в затоцї, а шляхи суходолом, що вели до Гаджибея, були небезпечні; се треба сказати навіть і про половину XIX в. Автор словами Скальковського розповідає, що дїдичі південних країн посилали через Балту до Гаджибея хлїб та инші продукти в супроводї зазброєних людий.
Повідавши про життя господарське Гаджибея і єго околиць, автор розповідає в подробицях далї, як Гаджибей перейшов від Турок під Росию, як де-Рібас облягав і взяв гаджибейську фортецу. Гаджибейські мешканцї, після зруйновання міста, розбіглись і поховались в ближших степах; деякі навіть утїкли в Туреччину; невільників ослобонили. Одначе, коли в Гаджибеї все утихомирилось, утїкачі стали вертати ся, і багацько з них почали навіть змагати ся про свої права на житла, зруйновані підчас штурму фортеци. Деякі з тих, що вернулись і ранїйш торгували в Гаджибеї, знов почали торгувати. Місто стало потроху оживати. А по околицях єго, каже автор, „сїльська господарка, треба думати, і не зупинялась. В Гаджибей як і перш простували переселенцї; тут таки селили ся і Запорожцї, що чимало помогли звоювати єго.
На останку автор подає витяг з одного документа р. 1791 (оголошеного проф. Яковлевим); в документї тим маєм характерну картину Хажибейського життя 1789–1791 р.
Р. 1791 оден офіцер, сержант, лїкар а з ними солдати та матроси приїхали на хутори по сїно та по жито. Господарі почастували гостей вином та ин. Гостї стали допитувати ся у господарів, чому вони живуть з невінчаними жінками Дїло скінчило ся на тому, що гостї схопили молодиць та дівчат, три кожухи та пять свиток своїх гостинних господарів і, не заплативши за сїно, жито, вино та горілку, поїхали собі в Гаджибей; солдати навіть стріляли по тих селянах, що гнались за ними. Оден з ограблених прибув на другий день до міста і тут від вартового довідав ся, де заховане забране силоміць жіноцтво і де з ким з них бачив ся, одначе побалакавши з ними пересьвідчивсь, що вони не хочуть вертати ся з свого полону.
