Розглянемо далї зміст останньої частини I глави. Автор розповідав про роботи над будівлею порта, про кошти, призначені на се дїло, та про задачі, що покладав уряд на будівничого Одеси де-Рібаса, про життє та характер останнього, про єго військові подїї та дипльоматичні заслуги, про відбудованє міста та роздачу участків приватним людям під будівлї, про те, звідкіля з'явилось і вія „Одеса“. Автор наводить кілька оповідань про те, як переіменовано Хаджибея на Одесу. Нї одно з сих оповідань не викликає до себе віри, бо з них можна тілько довідатись про те, що де-Рібасу першому впало на думку переіменувати Хаджибей на Одесу, і то тодї тілько, коли він доводив Зубову, що треба-б було поселити в Хаджибею та єго околицях Греків та Альбанцїв, що служили Росиї в останню турецьку війну і по мировій згодї повинні були на завше зоставити рідну країну (28). Признаємось, що трудно сказати, що небудь певне про таке малозначне питаннє.
Далї автор розповідає про урядові накази, з яких ясно видно замір „обернути Одесу в грецьку кольонїю“, говорить про дїяльність де-Рібаса в сему напрямі, про орґанїзацию ним грецького дівізиона та „окремої комісиї“ для Греків та Альбанцїв, щоб доглядала дїла грецьких переселенцїв, про ознаймованнє в червнї р. 1795 народного перепису в Одесї та заснованнє тут маґістрату, де судили ся-б дїла тих поселенцїв, що не служать у війську (30).
Але автор дуже скептично дивить ся на користь для міста з дїяльности висшої місцевої адмінїстрациї і каже: „на папері усе було гаразд, усе поступало в тогочасній Одесї; але на лихо увесь отсей гаразд і розцьвіт істнували більш на папері та в думках адмінїстраторів, нїж в дїйсности. А дїйсне Одеса була тим самим, як і попередник її Хаджибей“. До такої невигідної для тогочасної Одеси думки, між иншим, довів автора народний перепис, що був в Одесї р. 1796. З сего перепису знати, що в Одесї було людности 2349 чоловіка; усї вони переважно були втїкачі та переселенцї, та ще до того більшість бідноти (31).
Становище нового міста було вельми скорботне і уряд повинен був запомагати і справдї запомогав йому, але, як каже далї автор, усї мудрі заходи „в більшости не досягали своєї мети“ (31), а не досягали, між инчим, через нездатність та надзвичайну нечесність місцевої адмінїстрациї. Як на зразок, автор вказує на вчинки „попечителя“ над єдиновірними нам поселенцями, грека Панаса Кесоглу, що „на еміґрацию та переселенчеські дїла взагалї дивив ся як на джерело власної користи (32) і дозволяв собі надзвичайні надужиття і кривди (33); про те до самої смерти він пишив ся довірєм
