фашистів». Незважаючи на те, що ще 1997 р. була створена Урядова комісія для вивчення цієї справи, а за її дорученням Робоча група з фахових істориків під керівництвом С. Кульчицького підготувала і 2005 р. опублікувала велику роботу і фаховий висновок з цієї проблематики, опір виваженому сприйняттю теми серед частини українського населення залишається значним[1]. Разом з тим, проявляється тенденція міфологізації ОУН і УПА, подібно тому, як свого часу міфологізувався радянський патріотизм. Це простежується в численних виданнях спогадів і біографій діячів українського руху, які демонструють лише патріотичні сторони діяльності підпільних національних організацій і замовчують непривабливі. Особливо гостро це спостерігається в намаганні будь-що заперечити факти колаборації з нацистським режимом в Україні, або виправдати їх боротьбою за національні ідеали, відкинути антипольську акцію ОУН і УПА на Волині і в Галичині в 1943–1944 рр. Дискусії українських і польських істориків на наукових семінарах, які відбувалися в 1997–2008 рр. і реалізувалися в 10-ти томах матеріалів, дозволили відкрити чимало нових сторінок українсько-польського протистояння в роки останньої світової війни, зменшити відстань між польськими і українськими оцінками цих подій, але, зрозуміло, не скасували відмінних позицій дослідників[2].
У зародковому стані перебуває наукове дослідження радянського періоду історії України, який вимагає особливої прискіпливості істориків у зв’язку з поширенням (а часом і штучним підтримуванням) ідейно-політичних стереотипів «соціальної справедливості і захищеності» громадян у колишньому СРСР. У цьому плані зроблено поки що дуже мало[3]. Натомість з’явилися цікаві опрацювання сучасної історії України після 1991 р., що вийшли з-під пера двох серйозних дослідників – С. Кульчицького і Г. Касьянова[4]. Обидві праці написані в критичному стилі й подають аналіз суспільно-політичних процесів без кон’юнктурних нашарувань. Натомість докладного сучасного вивчення дочекалася радянська історична наука в Україні. Аналіз, проведений В. Яремчуком, показав існування нонконформістських течій в українській історіографії 1950–1980-х років, які намагалися йти врівень з європейською наукою і відкидали заідеологізовані версії офіційної радянської історіографії[5].
Ще один «поверх» української історіографії представлений неканонічною історією, котра за взірець має сучасні західні дослідження і намагається працювати в річищі сучасних методологій соціальної та антропологічної історії. Здебільшого такі дослідники спираються на недержавні громадські організації і розробляють тематику з допомогою різних міжнародних фондів. Основними такими центрами є Інститут історичних досліджень Ярослава Грицака при
- ↑ Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Історичні нариси / НАН України; Інститут історії України / С.В. Кульчицький (відп.ред.). – Київ, 2005; Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА / НАН України; Інститут історії України. – Київ, 2005.
- ↑ Див. напр.: Polska – Ukraina: trudna odpowiedź. Dokumentacja spotkań historyków (1994–2001). Kronika wydarzeń na Wołyniu i w Galicji Wschodniej (1939–1945). – Warszawa, 2003; Іллюшин І. УПА і АК: Протистояння в Західній Україні (1939–1945 рр.). – Київ, 2009.
- ↑ До серйозних досліджень можна віднести не так багато праць, зокрема див.: Баран В.К. Україна: новітня історія (1945–1991 рр.). – Львів, 2003
- ↑ Кульчицький С. Помаранчева революція. – Київ, 2005; Касьянов Г. Україна 1991–2007: нариси новітньої історії. – Київ, 2008.
- ↑ Яремчик В. Минуле України в історичній науці УРСР післясталінської доби. – Острог, 2009.
