Львівському національному університеті ім. І. Франка, який видає авторитетний часопис «Україна модерна», Товариство дослідників Центрально-Східної Європи, очолюване Наталією Яковенко при Національному університеті «Києво-Могилянська академія» із часописом «Український гуманітарний огляд», Східний інститут українознавства ім. Ковальських при Харківському національному університеті ім. В. Каразина на чолі Володимиром Кравченком і часописом «Схід-Захід» та деякими іншими. У доробку істориків, які гуртуються навколо цих та інших подібних центрів, є неканонічна версія історії України авторства Н. Яковенко і Я. Грицака, оригінальні дослідницькі праці, як от нещодавно видані дослідження Н. Яковенко про уявлення та ідеї в ранньомодерній Україні[1], Я. Грицака – про спільноту Івана Франка[2], К. Диси – про відьомство в Україні[3] тощо. Одним з напрямів діяльності цих центрів є відстеження історичної літератури та її критичний аналіз.
Низка дослідників новаторського плану працюють нині також в різних українських університетах та інститутах. Слід згадати фундаментальні праці черкащанина Ю. Присяжнюка, присвячені вивченню ментальності українського селянства кінця ХІХ – початку XX ст.[4], дніпропетровчанина В. Ващенка – про неврастенічний дискурс історіописання М. Грушевського[5], праці киянина О. Толочка про історіописання Татищева[6], дослідження з усної історії під керівництвом запорожанина А. Бойка[7], львів’янина В. Ададурова про уявлення Наполеона і французьких урядів щодо західних окраїн Росії[8], дніпропетровчанина Ю. Святця про кліометричні методи дослідження українського селянства[9] тощо. Ці роботи можна назвати «експериментальними», тобто такими, що не вкладаються в канон, але дають значно глибшу картину минулої дійсності, оскільки спираються на серйозну роботу з джерелами і врахування широкого суспільного тла та індивідуальних особливостей історичних акторів, використання міждисциплінарних підходів до історичного матеріалу. Вони так чи інакше чинять вплив на канонічну історію, яка змушена враховувати здобутки експериментаторів. Йдеться про окремі спроби досліджувати минуле в річищі культурно-антропологічної історії, інтелектуальної історії, ґендерних студій, мікроісторії тощо.
Таким чином, український історичний канон поступово позбавляється неоромантичних рис і більше звертається до фахового аналізу на базі опрацювання історичних документів. Цьому сприяє багато чинників, передусім відкритість українського історіографічного простору для різних поглядів і методологій, ознайомлення з якими супроводжується «індивідуальними і колективними відкриттями». Багато в чому це зумовлено фактом навчання і стажування нових
- ↑ Яковенко Н. Паралельний світ: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI–XVII ст. – Київ, 2007.
- ↑ Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні: Франко та його спільнота (1856–1886). – Київ, 2006.
- ↑ Диса К. Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVII–XVIII ст. – Київ, 2008.
- ↑ Присяжнюк Ю.П. Українське селянство Наддніпрянщини другої половини ХІХ – початку XX ст. як соціоментальна історична спільнота. – Черкаси, 2008.
- ↑ Ващенко В. Від самопрезентації до методології: Психобіографічний вимір простору історіописання М. Грушевського. – Дніпропетровськ, 2007.
- ↑ Толочко А. П. «История Российская» Василия Татищева: Источники и известия. – Москва; Киев, 2005.
- ↑ Усна історія Степової України. Запорізький край / А.В. Бойко та ін. – Запоріжжя, 2008. – Т. 1.
- ↑ Ададуров В. «Наполеоніда» на Сході Європи. Уявлення, проекти та діяльність уряду Франції щодо південно-західних окраїн Російської імперії на початку ХІХ ст. – Львів, 2007.
- ↑ Святець Ю. Українське селянське господарство та нова економічна політика (кліометричний аналіз соціально-економічного процесу). – Дніпропетровськ, 2007.
